Бойова медикиня з Хмельниччини з самого пекла в один день евакуювала 16 поранених

Бойова медикиня з Хмельниччини з самого пекла в один день евакуювала 16 поранених

В уявленні людей, далеких від подій на війні, бойові медики чергують за лінією вогню й поспішають на передову до поранених тільки після спеціального виклику. Теоретично так і має бути, але насправді медики часто потрапляють у саму гущу бою і бачать на власні очі такі жахливі речі, які здатна витримати далеко на кожна здорова психіка.

Одна із них — Діана Кукурудзяк, старша бойова медикиня 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Вона пройшла через справжнє пекло і витримала, не зламалася. Указом Президента України бойову медикиню нагородили орденом «За мужність» III ступеня. «Українська правда. Життя» розповідає її історію.

«Саме на полі бою я зрозуміла, наскільки важливо спілкуватися українською»

Діана стала першою в своїй родині, хто пішов служити в ЗСУ за контрактом.

— Мені з дитинства подобався медичний халат і військовий мундир, — каже дівчина. — Медиком я змогла побути в себе вдома — працювала фельдшером у селі на Хмельниччині. А потім вирішила піти в армію й підписала контракт із ЗСУ. Батьки (тато ДСНС-ник, а мама вихователька в дитсадку — ред.) дуже відмовляли, однак я ухвалила самостійне рішення й просто пішла у військкомат.

Два роки тому Діана потрапила в 128 бригаду й побувала в зоні ООС, де надавала допомогу пораненим бійцям. Як виявилося, військові дії в ООС були лише прелюдією до 24 лютого. З повномасштабним вторгненням Росії в Україну дівчина потрапила в саме пекло.

Бойова медикиня з Хмельниччини з самого пекла в один день евакуювала 16 поранених

— За кілька днів до вторгнення підрозділ прибув на навчання в Дніпропетровську область, а 24 лютого з самого ранку по нашому табору вдарили російські ракети, — розповідає Діана. — Того ж дня ми виступили маршем на південний схід і зупинилися на околиці села в очікуванні ворога. Командири навіть не встигли розпорядитися, хто які позиції має зайняти, як на нас вийшла колона російської бронетехніки й одразу почався бій.

Те, що там почало коїтися, й близько не нагадувало зону ООС. Бій ішов із використанням танків, БТР-ів, мінометів і гармат, а з неба наші позиції обстрілювали ворожі «СУ-шки», розповідає дівчина.

— Я зрозуміла, що якщо одразу не знайду укриття, то загину, і, побачивши біля хати якусь глибоку яму, стрибнула в неї. Як виявилося, селяни скидали туди різний непотріб, але мені було байдуже, — пригадує Діана.

Жорсткий бій тривав близько двох годин, і підрозділ 128 бригади змушений був поступово відходити, оскільки росіян було в багато разів більше. В якийсь момент Діана опинилася між двома вогнями.

— Наді мною свистіли кулі й літали снаряди з обох боків, і мені здавалося, що все летить прямо в мене, — згадує дівчина. — Я просто сиділа в тій ямі й молилася… Через якийсь час наші відійшли і бій стих. Тоді я наважилася зв’язатися з розвідниками й попросити забрати мене. Але коли вони підійшли, росіяни відкрили вогонь. Хлопці змушені були відходити і росіяни, намагаючись дістати їх, пішли слідом. Вони пройшли за кілька метрів від мене, але не помітили, я дивом не потрапила в полон.

Постріли затихли аж увечері, але попри мороз Діана не наважувалася вибратися зі свого укриття.

— Час від часу поблизу лунали чоловічі голоси, хтось розмовляв російською, але я не озивалася, — продовжує дівчина. — Саме тоді зрозуміла, наскільки важливо спілкуватися українською мовою. По сусідству горіла якась будівля, опівночі вогонь перекинувся на дах хати, і в двір вийшли двоє чоловіків. “Вітя, це ти?» — спитав один. Я зрозуміла, що це не росіяни, й озвалася. Один із чоловіків підійшов до ями, побачив мене й вигукнув: «Боже, дитино, що ти тут робиш?»

Чоловіки допомогли Діані вибратися й відвели до своїх. Поруч у підвалі було ще кілька бійців бригади, а в кущах стояла замаскована й непомічена росіянами БМП. На цій бойовій машині бійці посеред ночі, на свій страх і ризик вибралися з оточення й добралися до свого підрозділу.

— Командир наказав у подальшому залишатися в медпункті, який завжди позаду лінії вогню, — каже Діана. — Але тоді лінія фронту рухалася дуже стрімко. Йшли постійні бої, ми часто міняли позиції, ночували в підвалах чи під відкритим небом, по кілька діб не знімали взуття. І постійно виїжджали за пораненими. Перший мій виїзд — за подругою-медикинею та її хлопцем, нашим штурмовиком. У бійця була тільки контузія, а в подруги важкі поранення, руки плеча й пошкоджений таз. Вона вижила, зараз у госпіталі.

Перед нами вийшов російський танк Т-72 і на наших очах розстріляв медичний «Хаммер»

На початку березня підрозділи 128 бригади пройшли дуже жорсткі бої, вони протистояли ворогу, який чисельно переважав їх у багато разів, і використовував танки, артилерію і авіацію.

— На моїх очах гинули наші хлопці — звичайні солдати й старші офіцери, — розповідає Діана. — Техніка рухалася на максимальних швидкостях, і я часто опинялася в самій гущі бою. Під час одного бою ми з напарником побігли до нашого медичного “Хаммера», щоб евакуювати на ньому кількох поранених. У цей час прямо перед нами вийшов російський танк Т-72 і на наших очах розстріляв «Хаммер».

Два офіцери, що знаходилися поруч, загинули.

— Ми кинулися в інший бік, напарник біг попереду, об щось перечепився і впав. Я бачила, як за два сантиметри над ним просвистіли кулі. Кулі продзижчали й біля мене, і я, намагаючись врятуватися, кинулася на землю. Напарник кричить: «Біжи!», але я могла тільки повзти. Тоді він схопив мене за руку й потягнув в укриття, — розповідає Діана.

У ті дні медики вивозили багато поранених, котрі без допомоги загинули б.

— Ми їздили на «течику» (мікроавтобус Volkswagen T4), в якому крім водія й медика передбачене одне місце для пораненого, — каже Діана. — Але в ті дні вивозили з поля бою одночасно по 5 і по 7 поранених. Хлопці лежали впереміш, я на ходу надавала їм допомогу, а водій летів до найближчого медпункту. По нашій машині неодноразово стріляли росіяни, але ми дивом уникнули прямих влучень. В один день я так евакуювала 16 людей і мій напарник зі своєю машиною стільки ж. Ніколи не уявляла, що можу таке побачити, побувати в самому пеклі.

Поранені по-різному зустрічали медиків на полі бою. Але всі були щасливі, коли під’їжджала санітарна машина.

— Один боєць, наприклад, весь час просив нашатир і повторював, що в нього наряд у Мукачеві — він не розумів, що відбувається, — згадує дівчина. — Я перев’язую рану на плечі, а він кричить: «Мені в наряд у Мукачево!». Інші просто стогнали від болю. Але що об’єднувало всіх — це радість від приїзду медиків. Незважаючи на поранення й біль, всі вони були щасливі, що медики приїхали, не забули про них.

Через кілька днів підрозділ нарешті отримав невеликий перепочинок. Тільки тоді Діана й усвідомила, через які жахіття пройшла на полі бою.

— Дні чотири мене просто трусило і дуже боліла голова, мабуть, від постійних вибухів, — каже дівчина. — Навіть коли ми приїхали в безпечне місце, і я нарешті змогла піти в душ, то не могла підняти руки, так вони трусилися. Просто довго стояла під потоком води. Зате сон був міцний, тому що під час боїв ми спали по 2 чи 3 години на добу.

Останнім часом бойові зіткнення на напрямку, де стоїть підрозділ Діани, змінилися — тривають переважно артилерійські дуелі. Тому служба набагато спокійніша.

— Виїзд на евакуацію поранених практично щодня, але це не порівняти з тим, що коїлося в кінці лютого і в березні, — розповідає медикиня. — Крім своїх хлопців надаємо допомогу й цивільним мешканцям із довколишніх сіл. Усі, хто міг, звідси давно втекли, залишилися в основному літні самотні люди, котрим нікуди їхати.

Швидка допомога в прифронтові села не їздить — тут дуже небезпечно, усе в зоні досяжності російської артилерії. Тому хворі селяни звертаються до бойових медиків — комусь треба таблетки від тиску, комусь — від головного болю.

— Ми нікому не відмовляємо, і селяни теж намагаються якось віддячити — приносять фрукти, поїсти чогось домашнього, одна перукарка взялася безкоштовно підстригати наших хлопців… Побутові умови тут примітивні, але військові люди невибагливі. Нагріти воду в електрочайнику й помитися в тазику для мене не проблема, — додає Діана.

Бойова медикиня з Хмельниччини з самого пекла в один день евакуювала 16 поранених

Бойова медикиня не шкодує, що пішла в ЗСУ.

— Я знала, на що йду, хоч і не уявляла, що буде так важко. І це не суперечність… Пам’ятаю, коли вперше підписувала контракт, тато сказав: «Куди ти йдеш, доню? Там же вбиті будуть, поранені зі страшними каліцтвами, кров, відірвані руки. Хіба воно твоє? Як ти це переживеш, як впораєшся?» Уже потім я відповіла: «Так, тату, я бачила все це — і вбитих, і поранених зі страшними каліцтвами, і руки мої були в крові товаришів. Але я витримала, впоралася». І тато вже нічого не міг сказати, — переповідає Діана.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppX

Підписатися на наші новини у месенджерах:

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Громада на Шепетівщині наколядовані гроші витратила на дрон та підшипники
На Харківщині загинув захисник, якого призвали із Шепетівщини
На Хмельниччині було чутно вибухи: що відомо
Який реальний стан Чорноморського флоту рф?
Із Шепетівщини доставили необхідний транспортний засіб для захисників
На Шепетівщині власниця кав’ярні ініціювала організацію майстер-класів для діток загиблих воїнів і переселенців

Читайте у цій рубриці



На Харківщині загинув захисник, якого призвали із Шепетівщини
На Хмельниччині було чутно вибухи: що відомо
Який реальний стан Чорноморського флоту рф?
На Донеччині героїчно загинув кулеметник із Шепетівщини
Від рук російських окупантів загинув захисник із Шепетівщини
На Куп’янському напрямку загинув військовий із Шепетівщини
FacebookTelegramViberWhatsAppX