Після аварії на ЧАЕС сім’я Кучерів не захотіла жити у Нетішині

1986 року, в ніч на 26 квітня, сталася жахлива трагедія світового масштабу на Чорнобильській АЕС. 35 років пройшло відтоді, але спогади про це щоразу завдають болю, торкаються глибоких ран, які не загоїлись з часом, нагадують про скалічені людські долі, героїзм та загублені життя.

До уваги спогади Надії Григорівни Кучер, безпосереднього свідка події аварії на Чорнобильській атомній електростанції:

«Родом я з села Копачі Чорнобильського району, там проживали ми з батьками в приватному будинку. В селі я закінчила школу, згодом там зустріла свого майбутнього чоловіка — Кучера Василя Петровича. Він приїхав на будівництво атомної електростанції, одразу після армії по «комсомольській» путівці. Саме місто Прип’ять лише будувалося, а мій чоловік винаймав житло у нашому селі, так як не хотів жити у гуртожитку. Село Копачі було лише в 3-х кілометрах від міста Прип’ять, а по трасі — усі 6–7 кілометрів. Після нашого одруження ми жили спочатку в моїх батьків у селі, там, у 1979 році, народився наш первісток — синок Руслан. Десь за чотири роки до аварії на ЧАЕС чоловік отримав двокімнатну квартиру в місті Прип’ять, по вулиці Спортивна будинок № 13, квартира 27. Мій чоловік працював в «Союз атоменергомонтаж», а я працювала в колірній на участку № 18 ЧАЕС.Напередодні вибуху — у п’ятницю, я з чоловіком попередньо взяли на роботі вихідний та поїхали на Вінниччину (до батьків мого чоловіка). Вони нас запросили в гості на свіжину, так як перед святами закололи порося. Сина ми залишили у дитячому садочку № 6 «Дружба», його ввечері повинен був забрати мій рідний брат та завести до моїх батьків в село Копачі.Про аварію на ЧАЕС ми дізналися лише з виступу Михайла Горбачова по телебаченню. Це був справжній шок. Ми одразу виїхали назад, додому. Доїхали лише до Києва, а далі їхати в сторону Прип’яті нікому не дозволяли. Тоді я залишилася у тітки в Києві, а чоловік «окільними» шляхами почав добиратися до міста, щоб забрати сина. Так він попутками, а де й пішки, добирався до моєї мами в село.Усі переживання й не можу переказати, так як серце розривалося від того, що нічого не знала. Телефонів для зв’язку, так як зараз, тоді не було, а замовити переговори по міжгороду через пошту, теж не було можливості, та й куди дзвонити? Таким чином мій чоловік забрав сина та привіз до мене в Київ.Село Копачі на той час ще й не думали евакуйовувати, бо спочатку вивозили всіх людей на автобусах з Прип’яті в напрямку Києва. Лише після евакуації міста, почали вивозити села. Моя мама розповідала, що дуже було важко під час евакуації, а особливо тим, хто мав худобу. Бо худобу забирали, підганяли машини, вантажили та десь вивозили, мабуть на утилізацію, чи хто його знає. Собаки вили, корови мичали і навіть плакали, плакали і хазяї… було дуже важко.Моїх рідних з села евакували в Київську область Бородянський район в село Качали, де їх підселяли до чужих людей. А пізніше, кожна область будувала для переселенців села. Ну наприклад, для переселенців з села Копачі в Баришівському районі в селі Лехнівка побудували нові будиночки, де мої рідні отримали нове господарство.Приблизно через пару тижнів після аварії я, чоловік і син поїхали в Поліській район в смт Поліське, куди перевезли управління будівництва, де працював мій чоловік. «Союз атоменергомонтаж» одразу відправляв всіх бажаючих працювати на ліквідацію в Чорнобиль, але я була проти і тоді нам дали направлення на Хмельницьку атомну електростанцію, що у місті Нетішин.Таким чином без речей та елементарних предметів побуту ми приїхали в Нетішин, де нам дали пусту кімнату у гуртожитку. Після охайної, квітучої розами Прип’яті мені там дуже не сподобалось, навкруги все тоді будувалося, котловани, болото… та й ще син всю ніч проплакав. Я почала наполягати і чоловік взяв перенаправлення на Запорізьку атомну електростанцію.На Запорізькій АЕС в місті Енергодар ми теж отримали житло в гуртожитку, яке було забезпечено необхідними меблями і навіть холодильником.Чоловік оформився на роботу вже в Енергодарі, але його одразу «Союз атом енергомонтаж» направив знов у Чорнобиль. Таким чином вся його бригада Бельського була зібрана на ЧАЕС, де працювала по ліквідації наслідків аварії. Працювали вахтовим методом. Два тижні працюєш — два дома. Жили в м. Чорнобиль в житловому будинку, який було переобладнано на гуртожиток для ліквідаторів, де регулярно їх і обстежували на вміст радіації. Так ми і жили майже вісім місяців.А тим часом, в Енергодарі побудували багатоповерхівку для переселенців з ЧАЕС, де ми повинні були отримати двохкімнатну квартиру. Потрібно було звільняти гуртожиток та переходити в нову квартиру. Але одного разу зателефонував мені чоловік і говорить: «Надю, ні в якому разі не бери ордер на квартиру та не прописуйся, бо ходять такі слухи, що для всіх ліквідаторів, хто не отримає квартиру в Енергодарі, той отримає в Чернігові або в Києві».Таким чином, я всякими правдами і не правдами, документи на перепрописку не віддала, а згодом він мені зателефонував і повідомив, що нам дають квартиру в Києві в Дарницькому районі. Таким чином чоловік працював ліквідатором на ЧАЕС до 1996 року.Хочу зазначити , що всі ліквідатори на той час проходили регулярне медичне обстеження, отримували оздоровчі путівки для себе та для родини, а також спец пайки.Також пам’ятаю, що коли чоловік почав працювати вахтовим методом, це десь за місяць-два після аварії, то їм дозволили повернутися в Прип’ять і забрати самі цінні речі. Дозволялося забрати не більше 2-х мішків. Але що ж візьмеш у два мішки? От і він взяв лише фотоальбоми, документи, та якісь речі, рушники, одяг…Про справжні масштаби Чорнобильської катастрофи ніхто і не здогадувався, ну всі так пошепки між собою по різному говорили, але всі вірили в одне — що це не ненадовго, і що незабаром всі повернуться до Прип’яті, до звичного способу життя. Тоді навіть під час евакуації всі їхали без речей, навіть не дуже й хвилювалися. Їм говорили, щоб брали лише документи, що пожежу ліквідують і всі повернуться до дому. Але мій чоловік одного разу приїхав і сказав: «На Прип’ять вже ніхто ніколи не повернеться, заражена радіацією повністю вся земля..».А потім після кожної вахти приїжджав і розказував новини, ну наприклад: «Почали хоронити села, хоронять рідні Копачі. Заганяють бульдозери, руйнують будинки, все зносять, закопують…».

Звичайно все це не пройшло без наслідків для здоров’я чоловіка, в останні роки він дуже хворів, а в 2015 році його не стало. Чорнобиль не пожалів нікого, дуже багато ліквідаторів хворіло і хворіє, повмирало молодими та продовжують вмирати.Хочу сказати, що ми усі — чорнобильці, всі ті кого спіткала така спільна біда, ще більше згуртувалися і постійно один одного підтримували і підтримуємо, товаришуємо, спілкуємося, бо занадто багато спільного нас об’єднує.Нажаль, по різному й до нас в той час ставилися люди, не всі нас розуміли. Ну наприклад, люди все життя стоять на черзі на квартиру, вже мріють про житло, яке отримають незабаром у новому будинку, а тут це омріяне, довгоочікуване житло забирають і дають іншим — нам. Такий був складний для всіх час.Перший раз я повернулася до рідного села в 1988 році, на той час влада дозволяла лише по пропускам та один раз на рік на День Перемоги поїхати на «гробки», як в нас казали. То ми з покійною мамою поїхали на кладовище. Ніколи не забуду, як йшли зруйнованим, тобто похованим селом, і лише здогадувалися де чий будинок стояв. Наприклад місце нашого будинку впізнали по колонці для забору води, яка була поруч з будинком та по квітам, які квітнули на колишній клумбі у дворі, а також зберігся турнік, який робив ще мій батько, він загинув ще до трагедії на ЧАЕС. Це було дуже важко, навіть і зараз не можу згадувати без сліз.В тому році в місто Прип’ять я не потрапила.Вперше в свою квартиру в Прип’яті я потрапила через років п’ять після аварії, та їздила туди щороку протягом восьми років на 9 травня, як і дозволялося владою. Коли вперше зайшла в нашу квартиру, то майже всі меблі були на своїх місцях: нова меблева вітальня, м’яка частина, лише в кухні щез холодильник та був обірваний кухонний шкафчик, який лежав на підлозі. З роками з квартири меблі щезли. Говорили, що їх ніби заміряли дозиметром та викидали через вікна і знищували, але не знаю, бо ходили й чутки, що деякі мародери забирали все цінне з квартир та перепродували.

Останній раз їздили до Чорнобиля і на кладовище до похованого села Копачі в 2018 році, але до Прип’яті нас вже не пропустили на КПП, так як місто знаходиться в аварійному стані. Отак вийшли ми з машини постояли, подивилися, а дивитися вже й нема на що. Все заросло хвойним лісом, навіть асфальт дерева побили та поросли.Вже традиційно відвідали меморіал «Тим, хто врятував світ», поклали квіти та згадали тих, кого забрав Чорнобиль.Чорнобиль назавжди залишиться і моїм особистим болем, біль який не проходить і нагадує про себе».

Поділитися посиланням: