Пам’ятаймо про Миколу Дзявульського, героя Небесної Сотні

18–21 лютого 2014 року на київському Євромайдані відбулася силова фаза протистояння між учасниками протесту та правоохоронцями. Життя, які віддали герої Небесної Сотні, стали прикладом того, чому в боротьбі за незалежність не потрібно зупинятися. Наш земляк Микола Степанович Дзявульський — один із героїв Небесної Сотні. Пропонуємо вашій увазі розмову з його дружиною Надією Петрівною, яка відбулася через два роки після силового розгону Майдану та була опублікована в офлайновій версії «День за днем» № 7 від 17.02.2016.

— Він мріяв жити у вільній державі, яка турбується про добробут громадян, — каже Надія Петрівна. — В ті трагічні лютневі дні політичні лідери під кулями снайперів не перебували. Там прості люди відстоювали своє право на вільне життя. Час пройшов, а влада й досі не дбає за свій народ.

Микола Дзявульський неодноразово повторював, що навіть якби з кожної сім’ї один представник побував на столичному Євромайдані, сил захистити вибір народу вистачило б. Чоловік перебував у центрі Києва з 22 листопада. Під час Революції Гідності він приїжджав у Шепетівку, щоб закликати людей боротися з діючим режимом. Під його керівництвом організовувалися акції протесту й у Шепетівці.

55-річний Микола Дзявульський був координатором від Шепетівки на Євромайдані як під час Помаранчевої революції, так і коли відбувалася Революція Гідності. Дбав про те, аби шепетівчани знали свою ділянку роботи, мали де спати, були нагодовані. «Він — мудрий, мужній, шляхетний — дбав про інших більше, ніж про себе», — казали тоді його побратими.

— Чоловік завжди йшов попереду, ніс жовто-блакитний прапор, — згадує Надія Дзявульська. — Він ніколи не ховався за кимось. Відстоював ідеали ВО «Свобода».

Микола Степанович народився в родині репресованих. Отож, почуття свободи, напевно, успадкував від батьків. Він завжди мріяв про Україну без корупції. Боровся за вільну, незалежну, квітучу та справедливу державу.

— Почуття патріотизму Микола Степанович виховував у своїх учнів. Ще з 90-х регулярно організовував походи. Його групи завжди йшли під українським прапором. Неодноразово возив дітей у Карпати та Крим. Намагався їм показати якомога більше прекрасних куточків нашої України.

Чоловік працював учителем географії та біології. Також йому доводилося бути заступником директора з навчально-виховної роботи Городнявської загальноосвітньої школи, заступником директора з наукової роботи Шепетівського НВК № 1. Пізніше працював на посаді завідувача організаційного відділу виконкому Шепетівської міськради. Очолював громадські організації «Шепетівська спілка підприємців» й «Товариство політичних в’язнів, репресованих і членів їхніх сімей» у Шепетівці.

Незадовго до загибелі Микола Степанович на два дні приїжджав додому. Після того, як йому зателефонували, попередив дружину, що повертається до Києва.

— Це вперше, коли Микола вирушив у дорогу і я не прокинулася, щоб його провести, — пригадує Надія Петрівна.

Востаннє Микола Степанович зателефонував дружині 19 лютого.

— В чоловіка розряджався телефон, тому розмова тривала недовго. Чула лише шум. Всі новини я дізнавалася з телевізійних новин. Щоб я не хвилювалася, Микола ніколи не розповідав правду про небезпеку, яка йому загрожувала. Завжди заспокоював, казав, що все добре. Хоча ще 18 лютого гинули люди та йому доводилося виносити їх з-під обстрілів.

20 лютого разом із побратимами Микола Дзявульський «вибудували» зі щитів «черепашку», й під прикриттям неї поспішали до поранених. Але такий благенький дерев’яний «захист» не врятував. Куля снайпера влучила Миколі Степановичу прямо в серце. Медик, що діагностував смерть, сказав, що ще ніколи не бачив такої щасливої посмішки, яка в той момент була на обличчі героя Небесної Сотні.

Микола Степанович загинув, рятуючи побратимів, у боротьбі за Україну.

Поділитися посиланням: