Жіноча доля

Нещодавно в шепетівському літературно-мистецькому об’єднанні «Доля» відбувся творчий вечір Антоніни Леонідівни Осецької, членом якого вона є п’ятнадцять років, саме про неї моя розповідь. Поетеса, як і всі ми, представник аматорської літератури, неохопленої літературною критикою і не представленою у книготорговельній мережі. Але її люблять користувачі соціальних мереж і читають шепетівчани в бібліотеках міста. Сьогодні її поетичне світобачення і набута майстерність в студії можуть позмагатись із професіоналами поетичного Олімпу. А жіноча доля має свій візерунок; гаптований працею, жіночими тривогами, недоспаними ночами, хвилюванням за дітей та складним жіночим щастям…

Антоніна Осецька праворуч

Кажуть, що кожній людині найдорожче місце, де закопана її пуповина. Антоніна Леонідівна виросла в мальовничому селі Гуто Добринь, що на Житомирщині, серед лісів та озер Полісся. Народилася 25 вересня 1957 року. Восени відзначатимемо її ювілей. Геронтологи прогнозують, що у третьому тисячолітті вік людини буде 110 років. З огляду на це, у Антоніни Леонідівни — пора молодості. Молодо розквітнув її поетичний талант, пружнішими стали крила її вразливої та люблячої душі.

Вірші Антоніни Осецької увійшли до поетичних збірників, виданих «Долею»: «Мамина яблуня», «Поки співають дзвони», «Спориші-2012», «Небесна сотня», «Трави пахнуть кров’ю», «Я серцем ненароком відболю» (Рівно, 2015 р), «Два покоління — дві війни», «Спориші-2015» (Харків, 2015 р). Має власні збірки віршів «Мамина осінь», «Таємна мелодія душі», видані в плідному 2014 році.

У кожного поета є свої витоки творчості. Для Антоніни, це перш за все, родина, рід, народ і пам’ять. З дитячих літ дівчинка слухала пісні мами під баян, на якому віртуозно грав тато-самоучка. А його гострий розум та влучне слово дивувало всіх людей, які його знали. Ще маленькою Тоня чітко розділяла різницю між добром і злом, адже саме в селі (на відміну від міста) кожен житель і кожна сім’я на виду один одного, що зобов’язує людину жити чесно, що поєднує людей і зближує. А ще вона любила розглядати старі чорно-білі світлини у сімейному альбомі, де її бабуся і дідусь молоді. З їх розповідей вона дізналась, як село пережило Велику Вітчизняну війну, як відбудувалось, які звичаї і традиції цінувались її односельцями.

Антоніна Леонідівна — дружина офіцера радянської армії, а це постійне життя на колесах. В 70-х роках минулого вже століття вона, супроводжуючи чоловіка кругом, об’їздила половину території тоді неосяжного СРСР. Була в місцях, де людям сниться вода, — пустеля Жамансор, між Казахстаном і Чечнею, в Астраханському розливі рукавів Волги, де питна вода має особливу ціну. Іноді чоловік був по 10 місяців на польових роботах — обновлення топографічних карт вимагало зусиль і часу, а вона сама з синами і в свята, і в будні… Довгий час проживала родина в Кореновську Краснодарського краю, досвід життєвий здобувала в робочому колективі швачок-мотористок. З часом Антоніна працювала бібліотекарем в музичній школі, саме тут вгамовувала свою пристрасть до знань, читаючи на роботі книги «запоєм». Адже за фахом вона — вчитель, закінчила Хмельницьке педагогічне училище. Мріяла про роботу в школі, та відпочинок, який бачила вже у снах. І коли з’явилась можливість, поїхала до моря. Була і за кордоном: в Німеччині, Чехії, Польщі. Але найчастіше вона згадує поїздки до Венеції, на острови Мурано та Бурано. Стихія моря гіпнотизує всіх людей, а легкий прохолодний бриз заспокоює душу, лічить незагоєні рани:

В шаленій піні хвиль ти чуєш окрик,
Стогнання руйнівне і безпорадність ця
Шепоче вічність, спокійний неба поклик
І лагідне тепер… Завмерло… Дрімота…
Оберігає спокій і безмежний простір.

На початку 80-х років сім’я переїжджає до Шепетівки. Здається, все складається в її долі, як хотіла. Спочатку працювала в дитячих  садочках Шепетівки, а в 90-х роках, коли підросли сини, прийшла на роботу в Плесенську середню школу. Полюбили усміхнену вчительку школярі молодших класів, а коли стала педагогом-організатором, її рейтинг виріс і серед старшокласників. Колеги згадують її до цього часу добрим словом за чесність, справедливість та готовність у будь-яку хвилину прийти на допомогу кожному, хто цього потребує. Її запрошують на поетичні вечори. Неодноразово в рідній школі вона читала власні вірші.

З 1997 року і по сьогоднішній день Антоніна Леонідівна — приватний підприємець. Її життя саме в цей період стає бурхливим, розкриває таємниці, яких не чекала у своєму житті. Одного разу з коханим чоловіком вона поїхала на проводи в село Ісаківка Житомирської області, звідки він родом. Тут зустріла багато його знайомих, друзів, рідних. І серед них побачила молодого чоловіка років 30, як одна капля води, схожого на її судженого. Хто це? Майнула думка: молодший брат, родич? Вирішила познайомитися… Серце затріпотіло, полетіло увись, очі наповнились сльозами, коли дізналась, що це позашлюбний син чоловіка. В першу мить хотілось втекти від того, хто стільки років, спілкуючись із самим «старшим» сином, так і не наважився їй і Андрію з Віталиком розповісти про нього. Всю дорогу до дому Антоніна мовчала, обдумуючи ситуацію, слухала пісню по радіо про позашлюбну дочку, яка звучала як сіль на рану. Здавалось, серце розірветься від болю, вона виплигне з машини і побіжить світ за очі. Ця подія сколихнула її уявлення про цитадель її сім’ї, про вірність чоловіка, одвертість, щирість:

Та ніч мені пекельною здавалась,
Здавалося не буде їй кінця,
Моє життя тим часом обірвалось,
Безтямною була і зустріч ця…

Чумна, самотня, зціпила вуста,
Нестримним болем став ти у очах,
І сколихнулась на лиці сльоза,
«Твого злодійства неминучий жах».

Де знайти сили? Як перемогти Его люблячої дружини? Допоміг наймолодший син Андрій, недаремно він завідує відділом архітектури Хмельницької фірми «Будальянс», він розсудливо оцінив ситуацію і вміло спроектував сімейні стосунки. Маму переконав, що Василь, їх новий брат, на світ не просився, в чому його вина? Та запропонував запросити його на ювілей батька. Антоніна Леонідівна погодилась, але потрібно було підготувати  ще й Віталія, котрий проживає в Німеччині, і їде на 55-річчя з дружиною. На сімейному святі брати обнялися — батьки плакали, а Василь вручив не підйомний букет білих троянд Антоніні — це було визнання її чуйної та розумної душі…

Мудрості не можливо навчитись у когось, до неї приходиш сам, піднімаючись на ноги після кожного нового удару долі. Для того, щоб почути себе і свою душу,- стверджує народна мудрість, — потрібні дні мовчання і тиша, настояна на власних почуттях:

Не бойся, не заблудишься в тиши,
Звуки в ней и краски совершенны,
Крик собственной души своей услышь,
Он отражение Вселенной.

Вірші про кохання є у творчості всіх поетів. У будь-якому віці воно окрилює нас. Бо від злості люди старіють, від образ — хворіють, а від кохання молодіють. Кохання Антоніни Осецької, народжене поетичними римами — це не тільки шелест осіннього листя, музика Шопена, жіноче страждання, зітхання та шум дощу, це ще й роздуми про нашу обмеженість в часі, скороминучість життя та його сакральний сенс і суть.

Никогда ни о чем не жалейте,
Это был просто ваш черновик,
След пропал, вы с пути не сбейтесь,
Странным был в вашей жизни тот миг.

Антоніна Леонідівна не відчуває тягару прожитих років, любить польові квіти і особливо ромашки, гордиться своїми синами, любить осінь і знову, і знову закохується:

Завесніла в душі моя Осінь,
Мріє,  бачить краси ідеал,
Цвітом білим мені напророчить
Повернути кохання назад.

Ми зустрілися знову з тобою
В березневому диві чудес,
Жменьку пахощів теплих  в долонях
Ти дістав із весняних небес.

Нині для українського народу — нелегкі часи… Неоголошена війна триває вже майже три роки на сході нашої Вітчизни. Важко дивитись, як гинуть молоді бійці під кулями на Донеччині та Луганщині.

Сивіють скроні матерів, розривається серце від болю, дружини-вдови пригортають до грудей дітей, в траурних хустках самотні наречені. А з вуст поетеси зриваються притишені, сповнені суму, поетичні рядки:

Та троянда запечена рана,
Із сонатою плаче душа,
Зі сльозами гарячими танеш,
Не прийшов… Підірвався… Нема…

Хто причастився до поезії, хоч раз, знає, що музика і поезія — нерозривні подруги. Для Антоніни Леонідівни музика звучить кругом, у всьому:

Торкається смичок душі,
Співучість в тихих хвилях моря,
Співзвуччя повнеє вершить,
Спливає грішністю природи.

Так хочеться, щоб Антоніни Леонідівни душа співала від любові, щастя і краси, а її вірші сміялись від захоплення життям ще багато років… Будь щедрою, Доле!

Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації



Вам також може бути цікаво:



Читайте у цій рубриці: