Олена Іськова-Миклащук: «Їла шоколад та мріяла написати роман»

У червні 34-річна уродженка села Вербівці, що на Шепетівщині, Олена Іськова-Миклащук, вчителька німецької мови у місцевій школі, стала призеркою міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова». Її ліричний твір «Нерви» отримав першу премію в номінації «Пісенна лірика». Писати вірші Олена почала ще будучи школяркою. Але в шкільні та студентські роки участь в літературних конкурсах не приносила таких успіхів, як нині. На минулому тижні переможиця завітала в редакцію, де ми з нею поспілкувалися і про успіх, і про буденне життя жінки у селі.

Добрий день, Олено, а з чого починалася творчість?

— Я родом із села Вербівці, там і нині мешкаю. Воно знаходиться в долині, неподалік протікає річка Хомора — неймовірно мальовнича місцина. Ще маленькою хотіла все це намалювати, але не вміла, тому спробувала описати. Довелося навчитися «малювати» словом. Спочатку про природу вірші з’являлися, потім дорослішала, то й про кохання почала писати. Пізніше й громадянська лірика також відобразилася у віршах. Остання моя збірка — «Небо в окопах» — присвячена війні в Україні.

Про чиї «Нерви» написана пісня?

— Якщо писати про війну, коли на ній немає рідних чи знайомих, — це одне. Те саме стосується і жалю за загиблими українцями. Інші переживання, звісно, за рідних, за чоловіка. Коли живеш і щохвилини усвідомлюєш, що вона може бути остання — оце і є мої «Нерви». Ця пісня написана швидше зі спогадів мого чоловіка, якими він ділився (чоловік Олени учасник антитерористичної операції на Сході України — Авт.). Вжита у творі й специфічна лексика, що пов’язана з військовими подіями. Основний сюжет — життя воїна на передовій. Це не мої нерви — вони їхні.

Чи мають «Нерви» передісторію?

— В серпні 2014 року мобілізували мого чоловіка, це була 3 хвиля мобілізації. Спочатку він потрапив у 4-ту механізовану Новоград-Волинську бригаду, яка сильно потерпіла на Сході України. Пізніше замість ротації їх перевели в іншу бригаду — з Луганської області направили у Донецьку. Більше 9 місяців чоловік не був удома. Але в мене тут, на місці, була власна безрезультатна війна за його відпустку. Звісно, як і всі атовці, він не розповідав, що там відбувалося. Коли повернувся додому, то я вже почала і на півставки психологом працювати. Він розповідав, а я слухала. От така передувала історія.

За умовами конкурсу ви не можете публікувати ліричний твір «Нерви». Але хоча б одну стрічку з нього процитуйте.

— «Швидше б забути кляту війну». Так, вона не передає суті всього віршу, проте в ній думка усіх, кого торкнулася війна.

Побутує думка, що успіх людини залежить від місця проживання. Що скажете про це?

— Ще в 2000 році, пам’ятаєте, була реклама на одному з телеканалів про конкурс «Коронація слова». На обгортці з-під шоколадки «Корона» зсередини була розміщена анкета для участі в цьому літературному конкурсі. Я тоді їла шоколад, читала анкету та мріяла про участь в «Коронації слова». Казала собі: «Виросту, напишу роман і потраплю туди». З того часу минуло 17 років,  і от із моїми «Нервами» таки вдалося перемогти. Звісно, до участі в цьому конкурсі я таки мала деякі відзнаки та напрацювання: обласна літературна премія імені Володимира Булаєнка, членство в українській спілці письменників.

Ви спілкуєтеся з іншими поетами та письменниками?

— От нещодавно відвідала з’їзд обласної спілки письменників у музеї Анни Ахматової, що на Деражнянщині. З нагоди річниці  народження поетеси зустрілися, поспілкувалися про досягнення. До того ж я є членом нашої літературно-мистецької студії «Доля», але відвідую її зустрічі вкрай рідко. Звісно, серед членів студії є дуже багато цікавих людей, з якими хотілося б бачитися частіше. Але через те, що я живу в селі, мені незручно добиратися.

Розкажіть трішечки про щодень творчої особистості?

— Мій день ділиться на три зміни: зранку  працюю по господарству, тоді йду на роботу. Повертаюся — знову господарство, увечері пишу конспекти по роботі, готуюся до уроків. І потім, якщо залишаються сили та натхнення, — час для написання віршів. Життя у селі вимагає роботи, щоденної та важкої. Так вже повелося, що у Вербівцях городи селян вимірюються не сотками, а гектарами. Господарства складаються з кількох корів і телят, свиней, десятків кролів. Домашня птиця — кури, качки та гуси — то вже й навіть не рахується. Ще жінці потрібно подбати, аби були ситі та доглянуті діти й чоловік. От вам і будень мешканки села Вербівці.

Як народжуються вірші?

— В голові з’являється одна стрічка. І вона не дає спокою доти, поки не буде  продовження. Як сідаю писати, то кінця ніколи не знаю. От було в мене таке: закрутився в голові рядок: «Коли я з смертю сяду пити чай». Я не хотіла писати. Але рядок той мені спокою не давав до того часу,  аж поки не написала вірша. І вийшов він з позитивним завершенням. Я раніше не вірила, що поезії ніби хтось надиктовує. Але це так.

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

У вашій сім’ї ще хтось віршує?

— Думаю, що колись і моя донечка Софійка писатиме, бо зараз їй лише 9 років. Та інколи вона дуже цікаві думки висловлює, ніби відслідковується поетична стрічка. Мої батьки — люди прості. Мама на полі все життя пропрацювала. Тато раніше шоферував. Називав свою посаду «панським кучером», бо возив директора заводу. Але саме татові притаманне віршування в нашій родині. Одного разу, ще у студентські роки, прислав мені мішок картоплі в гуртожиток і поклав усередину записку: «Так як у мене грошей немає, то картоплю висилаю». Він і досі складає вірші для привітань з нагоди якогось дня народження. Хоча батьки не мали високих посад, у нашій сім’ї завжди багато читали, і книг, і газет.

Про що мрієте написати у майбутньому?

— До прози ще не доросла, але дуже хочу спробувати. Якби писала роман, то, скоріш за все, про жіночі долі. Певні ідеї вже маю. Потрібен лише час, досвід та бажання не лінуватися.

Олено, дякую вам за розмову та бажаю успіху. Нехай ваша мрія здійсниться!

Поділитися посиланням: