Канни, лінь і море без буйків
Після Праги, Мюнхена та Ніцци наступна зупинка — Канни, які зустріли по-французьки вишукано, тепло та неквапно.
На цей раз обійшлося без екскурсій і тинянь по місту у пошуках затінку. Решта нашої туристичної групи поїхала на цілий день у подорож під назвою «Великий лазурний пиріг», а ті, хто не придбав цю екскурсію (тобто я і моя подруга) — залишилися на весь день у Каннах.
Першим, що ми побачили, як тільки вийшли з автобуса, — величезний футуристичний кінопалац. Визначною деталлю на фасаді будівлі була золота пальмова гілка, ми підійшли ближче. На асфальті біля кінопалацу виблискували квадратні таблички з іменами кінозірок та їх відбитками рук. Нарешті ми збагнули, що це той самий Каннський кінопалац, куди щороку приїжджають знаменитості з усього світу. Тут проходять найбільш очікувані прем’єри фільмів і де найкращі з найкращих отримують свою заповітну «Пальмову гілку». Ось так і відбулося моє знайомство з Камерон Діаз, Ванесою Редгрейв та Сильвестром Сталоне.
Раннє сонце змінилося на денне і почало нещадно припікати. Тому ми прийняли єдине правильне рішення — йти на море! На цей раз ми діяли за старою схемою — зайшли у перший ліпший туалет, переодягнулися і пішли на пляж навпроти. У Каннах пляж піщаний, спуск пологий і людей зовсім мало. Тому над пошуками свого місця під сонцем нам не довелося довго думати — розташувалися прямо посередині пляжу і почувалися абсолютно щасливими. Буйків на тому пляжі не було, зате були рятівники. Вода біля берегу була дуже брудною і каламутною і я попливла далі. Я усвідомлювала, що піді мною глибина приблизно вісім метрів, а до берегу пливти тридцять метрів, але воно того варте. Все дно видно настільки чітко, що здається ще трохи і ти торкнешся дна кінчиками пальців, але це лише ілюзія. Маленькі рибки плавають навколо твоїх ніг і проміння відбиває тінь у воді. Доки дозволяло дихання я крутилася на місці по колу у воді, а тоді вирішила пливти до берегу.
Ось так ліниво пройшов мій день у Каннах. Море, сонце, подруга, літр холодної води, полуничне печиво і піщаний пляж. Я не хотіла покидати це місто, єдине, що бадьорило мій розум у той день — усвідомлення, що вже завтра я почую справжнє італійське «Бонджорно!».
По перше, це не передача “Орел та решка” в текствовому форматі і набридає читати походеньки “високомірних далеко не бідних” дівчат, котрі можливо зустрічаються з кимось із видання “День за днем” чи родичі. По друге, якість фото, та власне – “тіні стовпів” на фоні моря – не дуже надихають. По третє, дана особа навіть не коментує думок тої самої подруги чи оточуючих, просто набір із дитячих, всім відомих блокнотиків, куди записувались емоції, котрі на той час важко було проявляти. Будь ласка, змініть “платівку”!
Ви абсолютно праві щодо якості фото. але в цієї 18-річної дівчини є чому повчитися тим, хто любить нарікати на труднощі та звинувачувати інших у своїх проблемах. Дівчина з модельною зовнішністю та не з бідної родини поїхала збирати полуницю та працювала по 13 годин у дощ та спеку http://denzadnem.com.ua/podorozhi/5441. На зароблені кошти вона купила тур по Європі.
Зараз не той час коли люди сповнюються надією на краще аби потягнутись за мрією цієї дівчини, для багатьох це ніби “сіль на рану”. Я розумію що це Ваша робота заповнювати сторінки газети, і з Вашої точки зору позитивними стрічками, та те що постійно та сама дівчина з ніби байдужим відношенням до оточуючих думок, без емоційно-вираженого забарвлення подій. Таке враження що просто “пішла за хлібом, побачила плакат з реклами про моря і описала те за що замріялась”.
І доречі, Пані,фрази в плані – “повчитися тим, хто любить нарікати на труднощі та звинувачувати інших у своїх проблемах” – це взагаліто вже сприймається як образа, і Вам варто зважувати те що пишите!
Абсолютно погоджуюсь, що «Вам варто зважувати те що пишите!»
На даний момент часу, бачу Вас просто напросто бентежить лише Ваша власна думка, що досить недоречно, адже газету читаєте не лише Ви!
Так, газету читає багато людей
Так, у наша широка читацька аудиторія
“Сухо” передано або відтворено мандрівку дівчини, невже так важко прикрасити? добавити думки її подруги чи друзів чи батьків та виразити їх емоції? бентежить скупість забарвлення історії!
Погоджуюсь, емоції дуже важливі. Тим більше ми охоче друкуємо розповіді наших читачів про подорожі.
Просто тафтологія самого подання історій – той самий ритм, забарвлення втрачає насиченість. Що хотіла передати саме тим чи інакшим фото? що привезла у душі і які нові мрії родились у душі? Чи справді очікуване від поїздок справдилось на всі 100 % чи таки лише 99,9% ?
Ви казали, що слова Пані Наталі сприймаються як образа, а чи стежите за власними? Хіба можна прочитавши кілька історій стверджувати, що автор є високомірною особою, чи говорити щось про фінансове становище її сім’ї? Як на мене, для цього потрібно хоча б поспілкуввтись з людиною. Щодо статтей, то можу із стовідсотковою впевненістю сказати, що опубліковані вони не через родинні чи любовні зв’язки автора з кимось із представників видання. Про викладку і формулювання думок: так, автору є над чим працювати і чому повчитися, з рештою, дівчина – молодий журналіст-початківець і їй потрібно “набивати руку”. Не складати ж написаний матеріал у шухлядку. Та й думаю, якби історії нічого не вартували, то редактори не пропустили б їх на шпальти даної газети.