Щоб не плакать, ми сміялись

Мої поневіряння на полях полуниць у Німеччині, про які розповідала раніше («Німецькі пригоди студентки: як заробляються «статки» в Європі», «Полуничні дні пройшли, наче в полоні»), вже ставали не такими страшними. На п’ятий день перебування на роботі я зробила висновок, що людина може звикнути жити й у хліві. Ми ж звикли до всього, навіть 13-тигодинний робочий день не ставав на заваді палких молодих сердець у бажанні відірватися на повну. 

За цей час всі вже познайомилися один з одним, хлопці залюбки допомагали дівчатам носити їх відра, ящики і ті самі залізні конструкції. Щоб познайомитися ще ближче ми вирішили зробити вечірку, наскільки це можливо, у нас на кухні! Так по-молодому і безпосередньо. Всі розмови точилися навколо полуниці і поля.

Хтось розповідав як ледь не побився з Артуром, комусь вже набридла ця трускавка (полуниця), були й ті, що перекривляли наших наглядачів і ми сміялися від душі. А потім знову ранок, знову поле, знову ящики, трускавка, кошики, Томак і Артур.

Ми відверто насміхалися з них, бо вони не розуміли нашої мови, як не дивно, тому вже через тиждень вони нас всіх називали «елітою», а ми з того тішилися, як малі діти. У такому ритмі проходили наші дні у Німеччині.

Вихідного дня у нас не було, лише у суботу ми не працювали після обіду. Та справжньою необхідністю виявився не вихідний, а наявність гумових чобіт. Але ж ми дівчатка нелякані! Взяли із собою лише по одній парі кросівок, які менш як за тиждень розлізлися. Тому довелося розщедритися на гумаки і витратити на них аж 15 євро, та, зрештою, здоров’я коштує дорожче. Коли минуло 14 днів я зрозуміла, що потрапила до фільму «День бабака». Ти лягаєш спати і чітко знаєш, що буде завтра, але один наступний день таки приніс свої сюрпризи.

Нас завезли на поле з молодою полуницею, яка ще не дала своїх плодів. Кожен кущик потрібно було оглянути і обрізати ножиком цвіт або зелену ягоду, також прополоти свій ряд від бур’яну руками. На це поле нас везли понад півгодини. Коли ми приїхали нам видали продезінфіковані ножики, нові помічені рукавиці саме для цього поля і продезінфікували нас. Ми поцікавилися, навіщо така вистава? Нам чітко відповіли, щоб ми не заразили полуницю, бо це майбутній врожай! Ось так майбутню полуницю рятували від майбутньої еліти нації України.

Сезон закінчувався, полуниці ставало помітно менше і нас завантажували безглуздою роботою: рвати сухі листочки конвалій, полоти доріжки, розбирати теплиці, ремонтувати велосипеди, встановлювати паркани. Стало зрозуміло, що незабаром все завершиться.

В обід одного з днів я пішла до нашого начальника у якості перекладача для мого товариша. У кабінеті начальника був Артур, я подумала, що щось пішло не так. Нарешті Артур вийшов, але не сам, а з Костянтином і тицьнув пальцем на мене і мого друга з проханням сказати свої імена. Ми назвали і шеф повідомив, що більше ми не працюємо. Друг смикав мене за руку і просив перекласти, що сказав керівник, а я і двох слів не могла до купи скласти. Та зрештою видавила з себе «Ми більше не працюємо, найближчими днями їдемо додому». Він ще щось казав, а я не слухала, мовчки спостерігала як Артур і Костянтин йдуть до наших контейнерів — це ще не кінець. Артур зайшов на кухню і показав пальцем на ще трьох хлопців, а потім пішов у мою кімнату і записав ім’я моєї подруги. Наша шістка їхала додому. Я не розгубилася і на питання коліжанки «Що робити?!» відповіла «Спати. Ми вже 17 днів нормально не спали. А потім спакуємо валізи і поїдемо купувати квитки».

Туди я більше не повернуся, але водночас я ні про що не жалкую. Саме там я зустріла прекрасних людей, отримала дещо більше ніж гроші — досвід. Батьки мною пишаються, бо особисто я не знаю нікого, хто у 18 років їхав би на заробітки у Німеччину.

Зароблені гроші я витрачу на подорожі, здам на права та придбаю невеличкі дрібниці для себе. Це була не халепа, а маленьке життя у житті.


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: