Полуничні дні пройшли, наче в полоні

Після усіх пригод, які довелося зазнати спочатку заробітчанства (це детально описано в статті «Німецькі пригоди студентки: як заробляються «статки» в Європі»), труднощі лише почалися. Адже, прибувши на місце, мали 5 хвилин, щоб спокійно роздивитися місцину. Величезний склад, з якого постійно виїжджали трактори, житлові будиночки для працівників і ще якісь контейнери, які були схожі на українські базарні. До нас підійшов молодий німець і привітався англійською мовою, на щастя, я англійську знаю, тому із цим проблем не виникло.

Німець представився Костянтином — ми зрозуміли, що це — господар. Далі він показав на контейнери і повідомив, що це наше житло на найближчий час, видав ключі і побажав удачі. Знали б ми, як вона нам пригодиться. Враховуючи те, що загалом ми їхали добу — нашим основним бажанням був душ. Умови всіх потішили: кімнатки були малими, проте новими і чистими, нас забезпечили білизною, цілодобовою гарячою водою, кухнею, санвузлами, холодильниками й обігрівачами.

Після душу ми пішли у розвідку по місцевості: шукали магазин із їжею та безкоштовний вай-фай. Найближчий продуктовий супермаркет знаходився за 2 кілометри від нашого господарства, світ неблизький. А що робити далі? Можна і поспати, доки є час. Не встигли ми поїсти, як до нас погрюкали у двері й у сусідні теж — там так само були новенькі. І ось двері відчиняються і лунає протяжне «Арбайтен!». Я подумала, що то жарт, бо зазвичай на роботу ніхто у перший день не виходить, але ні, то був не жарт. Та чого лукавити, нам було весело, ми сміялися і самі до себе говорили те «Арбайтен!». По нас прийшов наш наглядач із Польщі Томак. Він привіз мене з подружкою і ще двох новеньких дівчат з України на поле, у буквальному сенсі кинув до ніг якусь залізну конструкцію, поставив на неї відро та ящик з кошиками, покликав нашу співгромадянку Аліну і вона нам пояснила, що і як збирати.

Сонце пекло і в голову, і в спину, і в руки. Ми ще й на радощах забули взяти рукавички, тож вже після першого зібраного ящика почали пекти пальці. Віддавали ми ящики для іншого поляка Артура, який важив скільки ми зібрали полуниці. Він дивився на всіх із зневагою, імен навіть не питав, а звертався до всіх, вигукуючи через все поле, німецьке «Хальо!», тобто «Агов!». Інтелектуальні здібності наших наглядачів не вимагали глибокого аналізу, вони були написані на їх обличчях.

В перший день після роботи ми з подругою лягли спати о 19:30, бо стомилися так, що навіть не могли думати, чи розмовляти одна з одною. Наступні 4 дні я би із задоволенням описала, але я їх зовсім не пам’ятаю. Лише пригадую, як ми працювали 5 годин під зливою, накривши полуницю спеціальними дашками з пластмаси, бо ж полуницю мочити не можна, а ось людей — запросто! За ці 4 дні тіло звикло рано прокидатися і тяжко працювати, тягати по 20 кілограм за раз, не розгинати спину, не присідати, мокнути до нитки, відчувати кожен м’яз свого тіла і мати безліч синців на стегнах, руках і животі. А далі — більше, чи-то веселіше.

А далі цікавіше…


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: