Шепетівчанин 5 років служив у Французькому легіоні

Шепетівчанин Дмитро Грицюк, який на даний час проходить службу у військовій частині А-2375 (в народі — «5 містечко») в 224-му автомобільному батальйоні на посаді командира взводу, п’ять років служив у Французькому іноземному легіоні. Про особливості служби чоловік розповів нашому виданню.

Ідея випробувати свої сили та йти служити до Французького легіону в Дмитра виникла під час проходження служби у військах спецпризначення.

— Товариші підказали мені, що є Французький легіон, який набирає іноземців із усієї планети, — розповідає військовослужбовець.

Маючи десятиденну візу, Дмитро вирішив поїхати до Франції, проте, як виявилося на місці, процес відбору триває 14 днів. Отож, вирішив все ж таки ризикнути, оскільки грошей на зворотній квиток не мав.

— Успіх — це нагорода за сміливість, — впевнений Дмитро. — Адже потрапити до легіону надзвичайно важко. Для цього потрібно пройти відбір, який включає в себе кілька етапів: перевірку стану здоров’я та фізичної готовності, рівень IQ. Одне із завдань із фізпідготовки — пробігти 3 км за 12 хвилин. Останнім етапом є «гестапо». На цій стадії з кожним, хто бажає поповнити лави легіону, співбесіду проводить представник його національності, який надає психологічну оцінку. Під час цього випробування тобі ставлять питання в різноманітних формах, і якщо ти заплутався у відповідях, значить — збрехав. Також випитують про те, чи мав судимості, чи виникали проблеми із законом. Одне і те ж саме питання щодо біографії можуть ставити багато разів, та ще й при цьому знайдуть спосіб перевірити, на скільки твердження відповідає дійсності.

З групи, куди заявки подали 26 кандидатів, відібрали лише 4. Тих, хто пройшов етап відбору, чекало нове випробування — «курс молодого бійця» в іноземному полку, який триває 4 місяці, тоді як у нас він становить лише 1–1,5. Перший контракт укладають на 5 років, оскільки держава на одного нового волонтера (легіонера) витрачає колосальні гроші. Адже під час служби в армії кожен боєць здобуває нові професійні навички. Тут навчають медиків, водіїв, є курси водолазів, рятівників, сантехніків, будівельників та інші.

У легіоні багато волонтерів не знали французьку мову.

— Під час служби потоваришував із вихідцем із України, бо він до легіону довго працював у Франції, наймав собі репетиторів, тому добре володів мовою, — говорить Дмитро. — Спочатку я завжди його тримався. І коли капрал давав завдання — друг зажди перекладав. Таких людей, які працювали в парі, навчали, перекладали — називали «біномами».

Найбільш здібними учнями виявилися німці та слов’яни. Найважче доводилося японцям та китайцям, оскільки їхня мова зовсім не схожа.

Найманців легіону відправляють із місією до багатьох країн та регіонів — Конго, Ліберія, Малі, Афганістан, Гвіана, Код-д’Івуар та інші. Мінімальний термін такого відрядження складає 3–5 місяців, проте, трапляється по-різному. На завдання беруть не всіх, а лише кращих із кращих, аби зручніше працювалося та відбулося бойове злагодження.

Дмитро пригадує свою подорож-місію до французької колонії — Гвіани, де провів аж два роки.

— Поїздка припала на кінець літа. Сам переліт тривав 13 годин. У Гвіані на цей час температура повітря коливалася від +28 до +32 градусів тепла. Трохи прохолодніше ставало взимку, температура падала на 2–4 градуси, але тоді розпочинався сезон дощів. Через спеку дуже важким видався процес адаптації. Якщо, приміром, в Україні я міг подолати 50 кілометрів із рюкзаком, то тут, пройшовши лише 10, видавалося, що йдеш аж 70.

Місяць армійців готували, вони й тут проходили, так званий курс, молодого бійця. Спали в гамаках. У Гвіані бійці спочатку боялися пити воду з річок, оскільки там вона просто наповнена всілякими бактеріями. До того ж, постійними сусідами були скорпіони, змії, сколопендри, павуки-птахоїди, пітони, мавпи ревуни, жаби-мутанти та інші. Вночі, коли всі відпочивали, один боєць завжди ніс варту з автоматом та мачете й горів вогонь.

— Пригадую, коли одного разу вночі мене вкусила сколопендра, — говорить Дмитро. — Прокинувшись, я зрозумів, що втратив зір, а рука розпухла. Тоді медик ввів спеціальну сироватку, аби зняти симптоми. Весь день я провів у гамаку, оскільки сил взагалі не мав.

Загалом, Гвіана — заповідник багатий на природні цінності — золото, каучук, червоне дерево…

— Ми мали припинити розкрадання золотодобувачами цих ресурсів, — говорить співрозмовник. — Простіше кажучи, виявити нелегалів.

В основному, нелегали — вихідці з Бразилії, які живуть дуже бідно. При затриманні опору вони не чинили, оскільки це марно. Адже армійці зі зброєю прочісували джунглі цілим взводом, який складався з 8 чоловік. Також у супроводі були 3 жандарми, які забезпечували порядок та документували все, що вдавалося вилучити. Після цього всіх знайдених депортували до Бразилії.

Серед старателів зустрічалося багато «стукачів», які показували табори, в яких мешкали. Поміж них була висока смертність, оскільки дуже часто, не поділивши золото, вони вбивали один одного, а інші ж гинули від малярії, укусів змій, диких звірів.

— Приміром, якось ми натрапили на поселення з кількох сімей. Одна з жінок тоді хворіла на малярію. Наш медик надав їй першу допомогу, зробив їй кілька уколів.

Загалом, основна причина, чому у Гвіану їздять нелегали — проста.

— Бразилія — дуже бідна країна, — розповідає свої враження чоловік. — Добре живуть лише у Ріо-де-Жане́йро та у столиці, оскільки туристи приїздять подивитися на Статую Христа Спасителя. Проте у Бразилії багато людей не мають постійного місця проживання.

Серед нелегалів часто трапляються жінки. Вони їдуть у тропіки разом зі своїми чоловіками.

— Одного разу при патрулюванні ми вловили аромат парфумів, який привів до трьох жінок. Однією з них була 18-річна вагітна юнка. Як виявилося, чоловік кинув її напризволяще в джунглях у повній антисанітарії.

Аби вибратися з Гвіани потрібно викликати піроги — човни з двигуном. Послуги за переправу вартують дорого. Розраховувалися за них також золотом.

Самі старателі також ділилися на класи. Найнижча ланка — землекопи. Їм платили 5 євро за добу, хоча частенько вони працювали просто за їжу. Ці чоловіки мають хорошу фізичну форму.

Також зустрічалися і магазинери, які торгували на території Гвіани. З ними покупці також розраховувалися золотом.

У Гвіані довелося пройти один із найважчих стажів — «Інструктор джунглів», після якого присвоювали спеціальність «інструктор джунглів». В кінці цього стажу у Гвіані на бійців легіону чекало одне обов’язкове випробовування — голодний тиждень.

— Усім бійцям залишили лише одяг, мачете та залізну чашку, а командиру групи — ще запальничку та вогнепальну зброю. На пірогах переправили за 15 км на інший острів. Наше основне завдання — не померти з голоду, не захворіти та виконати ще залікові завдання.

Аби хоч якось облаштувати собі нічліг, чоловіки будували будиночки з м’яких порід дерев та листя муру-муру й банана. Їли та пили те, що знаходили в джунглях.

— На четвертий день від нестачі їжі в мене розпочалися галюцинації, — пригадує Дмитро. — Тоді я знайшов капустяну пальму, яка за смаком схожа на молоду кукурудзу. На п’ятий день наш командир застрелив анаконду. З неї ми зняли шкіру й смажили як шашлик протягом 10 годин.

Дмитро Грицюк за службу у Французькому легіоні має кілька медалей, одна з них — «Визнання нації». За роки перебування там він знайшов багато друзів із різних країн світу, з якими підтримує зв’язок й досі. В підсумку, службу в легіоні завершив у званні капрала.

Поділитися посиланням



5 коментарів до статті «Шепетівчанин 5 років служив у Французькому легіоні»

  1. молодець діма мама мабуть дуже пишається сином

  2. Marina Tivikova коментує:

    Молодець!

  3. Ольга денисюк коментує:

    Молодець! Знайте наших! Нехай щастить й на службі у рідній країні!

  4. Олег коментує:

    При тому дуже простий і щирий чоловяга..

  5. андрiй коментує:

    хай тобi щастить при захистi Неньки


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації



Вам також може бути цікаво:



Читайте у цій рубриці: