Що шепетівчани не знали про Голодомори?

25 листопада 2017 року в Україні відзначається День пам’яті жертв Голодомору — день скорботи та пам’яті. Ми згадуємо всіх, хто втратив життя під час голодоморів у минулому столітті.

Отож, у кожну четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв голодоморів. Мається на увазі не тільки 1932–1933-і роки, де були найбільші втрати серед українців, а й 1921-й і 1946–1947 роки. Мабуть про голод 1933 року вже багато написано, а ось на події 1946–1947 років історики менше звертають уваги, хоча наслідки для українців були також невтішні.

Голод на Хмельниччині 1946–1947 років досить докладно описують у своїй статті доктор історичних наук П. Брицький та кандидат історичних наук Л. Місінкевич.

Зокрема, вони стверджують, що після війни міське населення по картках отримувало необхідні продукти харчування. А ось селяни (колгоспники) цього були позбавлені. На ринку ціни були надто високі, тим більше була висока інфляція. Ще більше ускладнила ситуацію посуха. Зокрема, в Україні врожайність зернових становила в середньому 3,8 ц з га. (При теперішніх врожаях до 60 ц з га). Це було однією з причин голоду, але його можна було уникнути.

Як зазначають вищенаведені автори, основною причиною голоду 1946–1947 років була «надмірна викачка зерна та інших харчових продуктів з українського села». Тоді величезним тягарем на плечі селянина лягали податки і так звана контрактація. Тобто, податки на присадибну ділянку, згідно з її розміром, а також податок на кожне дерево: яблуня, груша, слива тощо — з вулика. Контрактація це створена в СРСР форма державних заготівель сільськогосподарської продукції, що нібито здійснювалася шляхом укладання договорів з колгоспами і колгоспниками на вироблення і продаж цієї продукції державі. Фактично ніхто цих договорів не укладав. За ними селянин мав здати е-нну кількість картоплі, квасолі та інших овочів з присадибної ділянки, якщо була корова — продати державі молока по 2 копійки за літру, здати е-нну кількість м’яса. Дійшло до того, що якщо поточного року селянин не все здав, то це називалося «недоїмки». Все це плюсувалося до плану на наступний рік. Інколи всі ці «недоїмки» набігали за 5 років у такому обсязі, що селянин не мав чим розрахуватися. Тоді «уповноважені» державою за податковий чи контрактаційний борг конфісковували майно (навіть корову). Ось в якому становищі були селяни-колгоспники у 40-х роках ХХ ст.

Який голод був у тодішній Кам’янець-Подільській області можна простежити з листів. Так селянин А. Дацюк із с. Білотин Ізяславського району писав 2 березня 1946 р. до брата в армію:

«Живемо погано, тому що немає продуктів. На базарі все дуже дорого, а в колгоспі пропрацювали задарма, ніякого хліба не видали».

Підліток Микола Криворук із с. Путринці того ж району писав до дядька:

«Дорогий дядя! Напишу, як живемо. Мама померла. Осталось у нас 5 малих. Мені, найстаршому, виповнилося 13 років. Вдома голодуємо, хліба немає. Одна картопля і вода, жирів немає».

Лист подібного змісту написав також демобілізований солдат з с. Лагодинці Красилівського району Ф. Соколик. Своєму братові 5 квітня 1946 р. в армію:

«Я тепер вдома дуже бідую. Хліба немає і запасу немає, колгосп не дає, навіть картоплі не вистачає… Я тобі раджу не їхати додому, я тепер сам не свій. Демобілізованим Червоної армії не дають ніякої допомоги, ніхто не звертає уваги, як хочеш, так і живи…»

Такий же лист було виявлено у Летичівському районі. Зокрема, демобілізований Черевань з с. Юрченки писав своєму однополчанину до армії 4 квітня 1946 р.:

«Я демобілізувався тепер перебуваю вдома. У сім’ї 7 чол. Дружина на зароблені трудодні отримала 30 кг., а картоплі нічого не дали. Про худобу й говорити нічого, не має чим годувати. Не знаю, що робити, годуй дітей чим хочеш. Краще було й нам залишитися в армії ніж вдома. Тут ще податки доводиться платити, 40 кг м’яса, яйця і все решта…».

Теж саме описує інвалід війни з с. Снітківка 6 квітня 1946 р. Шандига Г. про те, що йому як інваліду ніхто ніякої допомоги не надавав, ні райвиконком, ні військомат…

А ось як описує про важкі часи 1946 року житель села Жибюнці Плужнянського району Костюк І. М.:

«Із колгоспу на трудодень нам видали хліба по 300 гр. Отримали всього 20 кг, а в заготовку державі за город треба віддати 24 кг. Так, що це з дому доводиться віддати 4 кг, а їсти будемо землю. Для худоби корму також не дають, так як не вистачає для колгоспної ферми. За що ми працювали ціле літо. Хоч би хвороба якась напала, щоб народ не страждав. Поганий час приходить бідному народу».

Навіть автор статті Брицький Петро Павлович, якому на той час було 15 років згадує, що в його селі за трудодень видавали по 100 грам хліба. За 300–450 трудоднів отримували менше 1 мішка зерна.

Фактично, такі ж листи писали в ті роки жителі усіх районів Кам’янець-Подільської області. І таких листів є дуже багато.

Зважаючи на таку безвихідь, люди починають масово розкрадати зерно. У Плужнянському районі в колгоспі ім. 18-го партз’їзду група з 5 чоловік — голови сільради, бригадира молотарської бригади, вагара, нічного сторожа та ін., у нічний час вкрали 280 кг зерна. Подібне повторилося 27 липня 1946 р. і в колгоспі с. Немирівці Теофіпольського району, де голова колгоспу з вагарем і комірником украли 480 кг зерна. Тільки в липні 1946-го за 10 днів по області було більше тисячі випадків крадіжки хліба. Найбільше їх було у південних районах області, де населення найбільше голодувало.

Не дивлячись на те, що населення голодувало, СРСР не припиняв постачати зерно в Болгарію, Румунію, Польщу, Чехословаччину, Францію. Саме ці обставини призвели до голоду населення у більшості областей України. Наслідки були жахливими. Станом на 2 липня 1947-го в Українській РСР нараховувалось понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей — дистрофіків. Гинули в основному селяни-хлібороби. Були випадки канібалізму. Тільки за два місяці, починаючи з 1 січня 1947-го, в Україні зафіксовано 16 випадків вживання в їжу людських трупів, у тому числі: в Ізмаїльській області 13 випадків. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Українській РСР понад 1 млн людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.


Поділитися посиланням



1 коментар до статті «Що шепетівчани не знали про Голодомори?»

  1. сергей артерчук коментує:

    коли в країні йде війна, на перодовій потребують підтримки від держави… МИ ШАНУЄМО ЗАГИБЛИХ ПРИ ГОЛОДОМОРІ!!!!!!!!!!


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації



Вам також може бути цікаво:



Читайте у цій рубриці: