Голгофа отця Григорія

Це історія про репресованого у сталінські часи священика з села Чотирбоки — Сільвеструка Григорія Дем’яновича, життєвий шлях якого обірвався в одному з таборів смерті «Локчимлаг».

1937 року в СРСР розпочалась «операція по репресуванню антирадянського елементу», що пізніше отримала назву Великого терору та стала однією з найкривавіших сторінок в історії України. У смертельні жорна репресій потрапляли всі прошарки суспільства: від вищих чинів країни до далеких від політики селян і робітників. Влада планомірно винищувала цілі категорії населення, які, на її думку, були не потрібні для будівництва комунізму: «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «націоналісти»… Люди різних віросповідань та національностей, віку та соціального стану. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знав собі рівних у світовій історії. Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення частини нації, але й понівечили долі багатьох людей, зокрема й тих, хто був пов’язаний родинними зв’язками з репресованими.

Чимало жителів Шепетівки та району зазнали репресій, а згодом були заслані до таборів смерті чи розстріляні. Один із них — Григорій Дем’янович Сільвеструк — священик зі села Чотирбоки. Отець Григорій 1886 року народження, уродженець села Малі Юначки Антонінського (з 1962 року — Красилівського) району, Кам’янець-Подільської (з 1954 року — Хмельницької) області заарештований 10 вересня 1937 року Грицівським районним відділенням НКВС.

silvestruk_1

До арешту священик Григорій Сільвеструк у селі Чотирбоках проживав разом з великою сім’єю — дружиною Пульхерією Филимонівною, доньками Ларисою, Ніною, Галиною, Надією та синами Миколою, Євгеном та Іваном. Старшим дітям — Ларисі та Миколі — на той час вже виповнилось 17 та 16 років. Завдяки їхнім спогадам, а також за спогадами доньки Галини ми можемо дізнатися, що довелось пережити  священнослужителеві та його родині в страшні роки репресій.

Вперше отця Григорія було заарештовано в 1935 році. В буцегарні священику пропонували відмовитись від сану, але він не погодився. Протримавши пів року під арештом, Григорія Сільвеструка відпустили додому. Так як отець й надалі продовжував священнодіяти, то влада закрила церкву та облаштувала в ній склад. В 1936 році всю сім’ю виселили з квартири без права залишатися в селі. Але Сільвеструки з села не виїхали, а поселились у бідної сироти  Анісії Артемівни Денисюк. Отця Григорія часто визивали на допити в сільраду, звинувачуючи в агітації проти влади та зв’язку з троцькістами.

9 вересня 1937 року Григорія Сільвеструка заарештували вдруге. Серед ночі у вікно будинку постукав односельчанин, депутат сільради Стефан Бруча та попросив відчинити, мовляв терміново охрестити хворе дитя. Після того, як отець Григорій відкрив двері, його схопили працівники НКВС Грицівського районного відділення, провели обшук в будинку, вилучивши всі золоті та срібні церковні речі, та забрали батюшку назавжди.

Рішенням трійки УНКВС СРСР по Вінницькій області від 3 жовтня 1937 року за обвинуваченням по ст. 58-10 КК УРСР у контрреволюційній діяльності Сільвеструк був засуджений до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Спершу утримувався в Бердичівській тюрмі, а 26 жовтня 1937 року переправлений в Локчимський ВТТ НКВД Комі АРСР, що знаходився в Усть-Куломському районі, Усть-Немському відділенні, Жежимського участку.

silvestruk_2

Локчимський табір вважався одним з найстрашніших, дислокованих на території Комі АСРСР. Через нелюдські умови утримання ув’язнених тільки за 1938 рік в Локчимському ВТТ від голоду, хвороб та непосильної праці померло більш ніж 4 тисячі ув’язнених.

Табір, як писав священик, вважався лісозаготівельним. Одного разу дерево впало Григорію на ногу, проте, про будь-яке лікування не могло бути й мови. Чоловік продовжував працювати зі зламаною кінцівкою. За невиконання норм його часто звинувачували в саботажі та відправляли до карцеру, де зверху постійно капала холодна вода. До того ж, отець Григорій відморозив пальці, які згодом прийшлось ампутувати. Дещо пізніше, священик осліп і його перевели на роботу в пральню. В одному з листів до рідних він написав: «Якщо так і надалі буде продовжуватись, то я не витримаю…».

У своїх спогадах донька Григорія Галина Любинецька (Сільвеструк) пише, що їй вдалося зустрітися з чоловіком, який відбував покарання разом з батьком. За його розповідями вдалося дізнатися про життя і муки отця Григорія в Локчимському ВТТ:

«…У таборі отця величали батюшкою, звичайно, не всі, а лише ті, хто знав про його сан, бо він і там  молився Богу за нас і в’язнів, щоб Господь дав їм силу і терпіння…». Саме від цього чоловіка вони дізналися як помер їх батько: «… він своїми культяшками прав білизну в’язням. Отець так був змучений, що не міг сам ходити за їжею, то йому милосердні в’язні приносили її. А одного разу цей же чоловік приніс їжу і застав отця мертвим…».

Отець Григорій не витримав нелюдських знущань та умов життя і помер в 1942 році, як записано в архівній довідці: «… умер 17 ноября 1942 года от крупозного воспаления легких. Похоронен в могиле №96».

Радянська влада жорстоко розправлялася не лише із підозрюваними «ворогами народу», але й з членами їхніх родин. Клеймо члена сім’ї «ворога народу» калічило долі ні в чому не винних жінок, дітей — від висилання до знищення.

Родина Сільвеструків відчула це клеймо на собі. Галина Григорівна пригадувала:

«…У 1938 році нас, як сім’ю ворога народу (семеро дітей — найстаршій 18 років, а найменшій — 3 роки) висилають на північ СРСР. Але дорогою працівник НКВС змилувався над нещасною жінкою із сімома дітьми і змінив місце висилки на Вінницьку область. Це був Божий промисел, милість Господа до маленьких невинних дітей, які щоденно молились, щоб Всевишній їх урятував…».

У Вінницькій області сім’я Сільвеструків прожила до 1945 року, нічого конкретно не знаючи про батька. Лише після смерті Сталіна старший брат Галини Григорівни вирушив на пошуки Григорія Сільвеструка чи бодай звістки про нього. Таким чином, вдалося дізнатись  про його життя в таборі, місце захоронення.

В 1958 році, на підставі Постанови Президії Хмельницького обласного суду, Григорій Сільвеструк був реабілітований. Рішенням №21 від 25.10.1993 року Шепетівської районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих, відповідно ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» Галина Григорівна Любинецька (Сільвеструк) реабілітована,  як член сім’ї репресованого Сільвеструка Григорія Дем’яновича.

«…У 1993 році ми з покійною сестрою пішли в Хмельницьке СБУ дізнатись про те, в чому ж звинувачували нашого батька і отримали дані про двох свідків, які, боячись арешту, свідчили, що, нібито, отець займався агітацією проти радянської влади. У 1958 році, коли проходила реабілітація безневинно засуджених, ці свідки відмовились від своїх слів. Сім’я наша вижила, дякуючи Господу…» — писала у своїх спогадах Галина Григорівна.

14 квітня 2015 року відійшла у вічність і Галина Любинецька (Сільвеструк), остання дочка репресованого священика Григорія Сільвеструка. На долю жінки випали нелегкі випробовування. Але вона залишила написані від руки спогади, в яких описано найтяжчий період життя її батька ― останні роки ув’язнення, частинку історії, яку ми маємо пам’ятати та передати нащадкам.

В 2010 році комісія з канонізації Хмельницької Єпархії розпочала збирати документи для возведення до лику святих отця Григорія Сільвеструка.

На жаль, за недостатністю інформації, що нині знаходяться закритому архіві МВС Росії по Комі, робота призупинилась.

Доля Григорія Сільвеструка та його родини жахлива для нас і, водночас, типова для тих часів. Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні не піддається підрахунку. До цих пір люди шукають своїх дідів і прадідів, розстріляних, запроторених в табори смерті  та знаходять моторошні підтвердження їх передсмертних мук. Багатьох уже нема кому шукати, бо згинули під колесами сталінщини цілі родини. Чи ж вдасться колись встановити повні списки репресованих у ті криваві часи? Життя відновлює історичну справедливість і повертає з небуття незаслужено забуті імена наших попередників, щоб кожний з нас міг усвідомити, що за будь-якою історичною подією — долі простих людей — наших предків, кров яких тече в нас, за помилки яких ми розплачуємося, так, як наші нащадки будуть платити за наші помилки.


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: