Партійний конфлікт у Всеукраїнській академії наук

Партійний конфлікт у Всеукраїнській академії наук

У 1924 році в Україну повернувся визначний історик і політичний, громадський діяч Михайло Грушевський, якого заочно було обрано академіком і який почав працювати у Всеукраїнській академії наук (ВУАН), розбудовуючи широку мережу наукових історичних установ. Проте майже одночасно виникають обставини, що тією чи іншою мірою ускладнюють роботу історика. Це, зокрема, конфлікт з керівництвом ВУАН в особі віце-президента Сергія Єфремова і неодмінного секретаря Агатангела Кримського.

У 1920-х роках більшовики називали Українську академію наук Кримсько-Єфремівською академією. Сергій Єфремов на посаді Голови управи Академії наук фактично керував академіками. Документацією завідував неодмінний секретар Агатангел Кримський. Формально академією керувало Спільне зібрання академіків (близько 20 осіб), але фактично політику ВУАН визначали ці двоє діячів.

Керівники Академії насторожено чекали на повернення історика, сприймаючи його як капітуляцію, і розуміючи, що «схильний до лідерства» Грушевський одразу розпочне свою «осібну роботу». Ще задовго до його приїзду в академічних колах вироблялась лінія поведінки, яка повинна була проводитися у ставленні до нього. Група Єфремова-Кримського зайняла явно ворожу позицію і вирішила в сіма силами відтіснити його не лише від керівництва, а й від участі в найбільш суттєвій роботі. Було два варіанти розгортання ситуації: М. Грушевський мав або вписатися в ту структуру, яку створили Єфремов і Кримський, або мати власну позицію, але перебувати у конфронтації до фактичних керівників. Грушевський обрав друге, іншими словами — відмовився грати за їхніми правилами, адже мав право розраховувати на більше, ніж бути рядовим академіком.

Витоки конфлікту між М. Грушевським та А. Кримським слід шукати ще у 1907 році, коли останній виступив на боці Б. Грінченка проти свого уже колишнього товариша, таким чином втрутившись у їхню суперечку. Протиріччя виникли і в зв’язку з тим, що М. Грушевський не помітив у «Літературно-Науковому Віснику» статті С. Єфремова проти І. Франка, на що Єфремов остаточно образився. Відносини між ними не стали дружніми і в часи української революції, коли обидва працювали у Центральній Раді. Однак приїзд Грушевського 1924 р. в Україну налаштував проти нього всіх національно налаштованих українців, і в першу чергу С. Єфремова.

На початку С. Єфремов сприймав М. Грушевського хоча й негативно, але не вороже, сподівався, що той «розумніший, ніж про нього думають, і швидко, мабуть, зорієнтується». 1924-й рік у їхніх відносинах пройшов загалом мирно.

Наркомпрос і Укрголовнаука з безпосереднього узгодження Політбюро ЦК КП(б)У готові були радше підтримувати М. Грушевського, ніж С. Єфремова.

Конфлікт визрівав з кінця 1924 р. до лютого 1925 р. Під час інспектування Академії М. Яворським і виборів Президії М. Грушевський виступив проти С. Єфремова та А. Кримського.

У чому ж вбачали конфлікт його учасники?

Сам М. Грушевський у листі до К. Харламповича писав, що все це через особисті вигоди, небажання ділитися владою, що ті, хто ділив Академію, злякалися і зробили все, щоб забезпечити більшість проти нього. Однією з граней протиріч було й ставлення до влади. На той час, коли С. Єфремов був відомий своїми антибільшовицькими настроями і несприйняттям влади, М. Грушевський виявляв певним чином лояльність, компромісність, хоча жодного разу ним не було зроблено офіційної заяви про визнання влади більшовиків. А С. Єфремов чекав від історика лише одного — надійного опору комунізації. Влада ж вважала М. Грушевського менш небезпечним, ніж Єфремова та Кримського, і схильним до компромісів. Історик цим вдало користувався: неодноразово звертався до владних структур з метою нагального вирішення організаційних питань, зокрема, щодо виділення додаткових асигнувань на розвиток історичних установ та їхню видавничу діяльність, адже він вимагав більше, ніж реально могло дати керівництво Академії. До речі, постійні спроби М. Грушевського всупереч постановам Управи ВУАН шукати додаткові кошти викликали невдоволення академічного середовища.

Хоча керівництво Академії спочатку не протидіяло Грушевському, а А. Кримський сам підписував відрядження історику до Харкова, пізніше його звинуватять у самочинних діях, «автономних» чи «сепаратних» зверненнях до урядових структур. Водночас в оперативній записці таємний інформатор заперечував таку тезу, пояснюючи конфлікт виключно «місницькими інтересами і боротьбою за владу».

Значною мірою сприяв розколу і ювілей М. Грушевського у вересні 1926 року, який, як вважав С. Єфремов, організовувався з метою самореклами напередодні виборів Президента ВУАН. До подібного висновку дійшов і голова ДПУ УРСР В. Балицький, який стверджував, що серед академіків відбувся поділ на прихильників Грушевського і прихильників Єфремова-Кримського. Невдоволення керівництва Академії і звинувачення в бік Грушевського випливали з того, що у вибори Президента Академії втручалась влада і висувала на цю посаду якраз Михайла Сергійовича.

Ще одна причина конфлікту — закиди М. Грушевському в тому, що він оточив себе родичами і людьми, які «до науки ніякого відношення не мають», і використовував свій статус і свої зв’язки, в тому числі й «харківські знайомства» для швидкого вирішення проблем. Наприклад, завдяки наполегливості М. Грушевського його дочка Катерина Грушевська, не маючи закінченої вищої освіти, отримала звання дійсного члена НДКІУ, що надавалось лише за особливі заслуги.

Керівництво Академії робило все можливе, щоб поставити М. Грушевського «на місце». С. Єфремов намагався обмежити фінансування історичних установ. З А. Кримським у М. Грушевського суперечка щодо мови друку у журналі «Україна» переросла у сварку і особисті випади та образи. М. Грушевський, в свою чергу, здійснював візити до Харкова, виявляв незадоволення, самовільно вносив до протоколів засідань корективи (коли підписував їх), які змінювали текст рішень, звинувачував керівництво ВУАН у фактичній бездіяльності тощо. Навіть опублікував статтю (правда, анонімно), про те, що за перші 6 років Академія так і не вийшла з організаційного періоду, а академіки-фундатори не брали участі в українській науковій роботі. Такою була реакція Грушевського на спробу Кримського в ході реорганізації Академії ліквідувати Історичну секцію.

Яскравий епізод конфлікту — боротьба за будинок у Києві по вул. Володимирській, 35. Його хотіли віддати всьому Історико-філологічному відділу, тоді як Грушевський бачив його лише для своїх історичних установ, чого, власне, і добився (не без допомоги з Харкова).

Такі рішучі дії Грушевського можна пояснити владною підтримкою, адже він мав стати інструментом проникнення більшовиків до ВУАН.

Сприяло розгортанню конфлікту бажання і намагання М. Грушевського вивести історичні установи з-під контролю групи Єфремова-Кримського: Історична секція мала бути не в структурі, а лише при ВУАН (в цьому йому могли допомогти лише комуністи: вони давали гроші та дозвіл). Все це використовувалося радянською владою. На офіційному рівні приймалися таємні розпорядження про створення сприятливих умов для продовження конфлікту і його поглиблення, а також недопущення примирення ворогуючих груп. Врешті-решт, обидві сторони були усунуті/недопущені до керівництва ВУАН.

Пізніше, у 1927 році, коли попередня Президія була усунута і Політбюро вже не підтримувало М. Грушевського, намітилось примирення. Було домовлено про об’єднання «перед обличчям зовнішньої небезпеки», тобто з боку більшовицької влади. Грушевським було запропоновано не демонструвати різку зміну їх стосунків. Сторони пішли на взаємні поступки, однак ситуації це вже не змінило.

Конфлікт всередині ВУАН наніс величезну шкоду академічному життю, українству 1920-30-х рр. Він засвідчив дезорганізованість, незгуртованість проукраїнськи налаштованих сил. Конфлікт розділив Академію, чим зробив її слабкою, наочно показував, що ВУАН не є тим монолітом, яким вона була спочатку.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppX

Підписатися на наші новини у месенджерах:

Новини партнерів


3 коментарі до статті «Партійний конфлікт у Всеукраїнській академії наук»

  1. В коментує:

    Це все дуже прекрасно, тим більше що тема добре відома, вона була описана ще на початку 2000-х. Але яким боком до Шепетівки? Чи хоча б Півночі Хмельниччини? Не можу зрозуміти.

  2. В коментує:

    Напишіть краще чи М.Островський на початку 1920-х служив у ГПУ чи ОГПУ чи не служив. Юо є підозри, що служив.


Залишити коментар до Гурінович Наталія Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Теґи публікації


Вам також може бути цікаво



Гроші революції. Хто, коли і як надрукував перші гроші УНР
В сусідній з Хмельниччиною області інженери зробили захисні маски на 3D-принтері 

Читайте у цій рубриці



На Хмельниччині пенітенціарна установа має власну 200-річну історію
Історія орденів і медалей в Україні: від княжих часів до незалежності
Нацисти 80 років тому спалили село на Шепетівщині
У цей день народилася одна з перших українок, що стала Праведницею народів світу
У селищі на Хмельниччині телефон з’явився раніше, ніж у російського імператора
На Хмельниччині досліджують колишній маєток відомого містика, алхіміка та ілюміната
FacebookTelegramViberWhatsAppX