Відьмачка
I
Стара Антося ледь човгала по подвір’ю в старих, порепаних від старості галошах на босу ногу, хоча надворі було спекотне літо. Вона розуміла, що це була її остання мандрівка у білий світ, і навряд чи вона ще зможе підняти своє старе хворе тіло та ще хоч раз витягти його надвір.
Останнім часом вона все більше спала, і їй здавалось, що уві сні перед нею, наче в кіно, пропливають усі події, що відбувались в її житті. Самій встати з ліжка було дуже важко, тому прив’язала до металевого поручня старий довгий лляний рушник і так, тримаючись за нього, помалу зводилась на ноги. А хто мав її піднімати?.. Володика схоронила три роки тому. Невістка?.. Та рідко бувала в хаті і нічим не допомогала. Ніколи навіть тряпки в руки не взяла, щоб пилюку протерти. Після смерті сина вона її не бачила. Антоська хоронила сина від себе. Невістки на похороні не було… запила.
Онучки?.. Не привчені матір’ю до праці, ніколи старенькій підлоги не помили. Ото тільки знають, що гроші в баби канючити, наче на хліб, а самі купують цигарки та пиво. Хоч знала на що пускають дівки ті стражденні копійки з куцої пенсії, але гроші давала. Собі відмовляла в усьому. Іноді так цукерочка м’ятного захочеться посмоктати!.. Терпи, Антосько, до пенсії. Листоноша буде носити цукерки, то візьмеш пакетик.
Ото вилізла на поріг, похилиталась на ньому, балансуючи, та й потроху, тримаючись за одвірок, виповзла надвір. Хата облуплена, дощі не раз її обмили аж до рудої глини, ото латки й повилазили. Побілити сама не в змозі, а більше ніхто й не побілить. Голуба фарба на вікнах вицвіла і позлущувалась. Шкло мутне і не мите, років два тому мила вікна. Хата, як її господиня, дивиться у світ старечим мутним поглядом.
Вона ходила і немовби прощалась з усім, що було їй дорогим.
Ось старий перекособочений хлів, що здається ось-ось завалиться набік. В ньому, скільки себе пам’ятає, жили кажани. Їй чомусь подобалися ці створіння, які так лякали людей. Вдень вони висіли голівками донизу, зачепившись лапками за бантини на горищі. Під вечір тривожно шаруділи крильцями і, наче малі діти, попискували з нетерплячки, наче говорили: «Доки ж нам тут висіти? Коли вже настане ніч?» А тільки темніло вилітали десятками (та де там — сотнями!) з дверей хліва і кружляли над хатою, садом, городом, а потім летіли десь далеко понад високі осокори на долині.
Сусіди не любили Антоську з її кажанами і називали її відьмачкою. А яка з неї відьмачка? Сміх та й годі! Он Маруся Кущиха не раз говорила: «Та потравити ти їх, нащо тобі ця нечисть у дворі?» Антоська навіть думати про таке не хотіла. Їй так подобалось вставати раніше о годині четвертій чи пів на п’яту ранку, коли тільки починало сіріти, і побачити, як кажани повертаються додому. Маленькі безпомічні створіння, блискавично пролітаючи над її головою, з розгону влітали в хлів і ховались по кутках, ще довго вовтузячись, попискуючи, наче перемовляючись та ділячись враженнями від нічних мандрівок.
Антоська зайшла в хлів і підійшла до ліжбища кажанів зблизька, щоб попрощатися, бо може бачить їх востаннє. Беззахисні створіння раптом завовтузились, запищали і так жалібно, наче відчували, що уже більше не побачать свою господиню.
— Спіть, мої хороші, спіть! Відпочивайте, бо вночі вам вилітати, — Антоська витерла скупу сльозу і пішла в двір, а кажани ще довго не вгамовувались, відчуваючи тимчасовість перебування людських створінь на землі.
Стара дочовгала до старої липи і сіла під нею на напівзогнилу лавку. Втомилась і поникла, наче напівзасохла бадилина при дорозі. В вицвілих, колись голубих очах, з’явилась каламуть, яка наче піднялась десь з дна душі.
Пригадалось, як мама розповідала Антосьці про те, що цю липу посадив ще її дід, який мріяв розводити бджіл. Не довелось… Простудився навесні і за півтора місяці його не стало. Кашляв страшенно, а потім харкав кров’ю. Антоська розуміє, що він мав запалення легенів, яке в ті роки не лікувалося.
Розвести бджіл мріяв батько. Не дали… Хтось написав донос, і його забрали серед ночі прямо з теплого ліжка. Напіводягненого потягли в чорний воронок. Вона була дівчинкою років семи як це сталося. Страшно кричала мати, в повиточку плакав менший братик, але ніхто на ті крики не зважав. Більше батька ніхто живим не бачив. Подейкували люди, що донос — то робота Пилипа, який ще з молодих років упадав за Маринкою, але вона вибрала Івана. Так до самої смерті її маму називали — Маринкою, наче маленьку дівчинку.
Потім той таки Пилип став вітчимом Антоськи (мусіла Маринка вийти за нелюбого, бо як одній вижити з двома дітьми?) і вони з мамою народили ще одну сестричку Надійку. Мама дуже любила батька… Вона так і не оговталась після тієї непоправної втрати. Ходила висока, худа, бліда, і завжди мовчала. Навіть з дітьми перемовлялася двома-трьома словами за день. З вітчимом майже не розмовляла. Він сам з нею говорив і сам собі за неї відповідав. Спочатку Антосьці це було чудно, а потім звикла.
Кілька разів на рік до них приходив високий, сутулий, чорний, як циган, з недобрими очима, друг вітчима — Юхим. Вони сиділи довго удвох, розмовляючи про щось до пізньої ночі, влітку під липою, а взимку в хаті. Потім кудись щезали на днів два-три. А за кілька днів у них з’являлись гроші, і вітчим, який був ледачкуватий до роботи, розповідав, як він тяжко заробив їх. Правда він був не жадібний і купував все для Маринки і дітей.
Іноді з Юхимом прибігав його синок Павло, якого Антоська з дитинства недолюблювала. Він був такий самий чорний, як і батько, з шевелюрою нечесаного, немитого, закучерявленого волосся, з густими чорними бровами, що майже зрослись на переніссі, завжди неохайний, в брудній сорочці і штанах, немитими руками, з грязними чорними, довгими нігтями і зашкарублими від грязюки ногами. Навіть у страшному сні їй не могло приснитись, що то її майбутній чоловік!
Коли Антоська стала «на порі», як тоді казали, то Павло першим заслав старостів і вітчим змусив подати рушники. Мама поставилася до цього байдуже, як до всього, що відбувалося навколо неї. Господи, краще б вона залишилась в дівках, аби не знати такого заміжжя!..
Тільки коли Антоська стала дружиною Павла, вона зрозуміла, куди щезали її вітчим і дядько Юхим: вони грабували людей і магазини. Згодом до них приєднався Павло, а потім (коли Пилип захворів) і Антоську змусив йти з ними. Навіть не зважав на те, що вагітна. Так їх і піймали всіх трьох, коли в черговий раз грабували магазин. Антоська стояла на сторожі, а Юхим з Павлом виставили вікно і залізли всередину. Міліціянти з’явились раптово: як стане відомо вони зробили засідку, в яку і попалися невдахи-крадії.
Антоська досі пам’ятає як їх вели через село, а люди лайливо обзивали всілякими поганими словами, пориваючись вдарити, і мабуть таки роздерли б на шматки, якби не грізні вигуки озброєних патрулів, що зупиняли розлючених селян. Це були тривожні повоєнні роки і люди були голодні та озлоблені.
А потім був суд і вона отримала найменше — сім років. Свекра і чоловіка засудили до 15 років, і вона більше ніколи їх не бачила і про них не чула. Так десь і згинули обоє в далеких сибірських таборах.
Ще пам’ятає, як в тюрмі народжувала свого Володика: в камері, на брудній, мокрій соломі в листопаді місяці, і співкамерниці скидали з себе одіж, аби в щось загорнути малого. Вона два дні спливала кров’ю на холодній, бетонній підлозі, аж поки її з малим не забрали до медпункту. Досі дивується, як вижила в тих нелюдських умовах.
В тюрмі Антоська справно відсиділа весь строк і малий Володик із нею. Вона працювала швачкою, а він ріс в дитбудинку. Забрала сина тільки після того, як звільнилась, і поїхала з ним додому в село.
Маринка з Юхимом жили вдвох. Сестра Надія вийшла заміж і виїхала в інше місто, брат завербувався і поїхав на Донбас. Там оженився і залишився жити. Тільки раз приїздив,коли мати померла.
Вітчим Юхим відбувся легким переляком і тихенько щось з ранку до ночі майстрував, лагодив старе, потім завів бджоли. Краще б він їх не заводив!.. Саме через них померла її донечка Улянка. Антоська «нагуляла» її з майстром цеху, який гарно до неї ставився. Він її жалів (ніхто ніколи її не жалів, навіть рідна мати, отож Антоська дорожила цими стосунками), завжди намагався чимось допомогти їй і дитині. Покинути жінку з двома синами Мирон не міг, бо вона не працювала і навіть не збиралася: чекала, коли чоловік принесе їсти, дасть гроші на одяг.
Улянці було п’ять рочків, коли її покусали бджоли (як виявиться потім, у дівчинки була алергія на укуси комах). Вітчим вчасно не відвіз дитину в лікарню. Антоська була на роботі і приїхала пізно. Дівчинка задихалась і по дорозі в лікарню померла.
Залишити відповідь