Їй наснилося, як вона помиратиме

Їй наснилося, як вона помиратиме

Цей сон приснився дівчині напередоні її шістнадцятиліття. Той липневий день був страшенно спекотний. Десь після опівдня Марта раптом почала задихатися, а потім втратила свідомість. Добре, що поряд була бабуся, яка приїхала з села привітати онучку. Коли дівчина відкрила очі, то побачила над собою схилену жінку в білому халаті і стурбовану бабусю. Марта була вся мокра, як курча: щоб привести зомлівшу онучку до тями, бабуся бризкала на неї водою. А перед цим встигла визвати швидку. Лікарка розпитала, чи не було у неї таких приступів раніше, чим хворіла в дитинстві і чи не хворіє останнім часом. Бабуся щось відповідала, а Марта лежала ледь жива і геть не пам’ятала, що з нею трапилося.

Потім прибігла з роботи стурбована мати. Марта заснула, і ще довго чула, як мама з бабусею на кухні про щось стурбовано розмовляли.

А серед ночі жінок розбудив несамовитий крик дівчини: «Вона нежива!.. нежива!..». Марта сиділа на дивані, кричала і дивилась кудись на підлогу. А потім знову почався напад…

Знову була швидка і та сама лікарка настояла на тому, щоб забрати дівчинку до лікарні. Мама поїхала з Мартою, а бабуня залишилася в квартирі. Додому вона не поїхала і на другий день весь час просиділа біля онучки в лікарні. Марту три дні протримали в стаціонарі, але нападів більше не було і її відпустили додому.

Уже вдома вона розповіла мамі і бабуні свій сон.

Снилась їй дівчина, дуже гарна з довгим чорним волоссям, таким самим як в неї, але гола-голісінька. Вона стояла по коліна в воді, а потім почала задихатись і впала в воду. Марта бачила її під водою: дівчина лежала без ознак життя, з заплющеним очима, тільки довге чорне волосся, наче водорослі, обплітали її білі груди і тонку талію.

Мама з бабусею стурбовано перезирнулися. Вони заспокоювали Марту, але робили це так невдало, що вона ще більше розхвилювалась. Видно було, що обоє чимось дуже стривожені.

В той самий день мама дзвонила батькові Марти, його родичам і довго розмовляла по телефону з тіткою Лідою, батьковою сестрою.

Вони взнали, що бабуся Стефанія (по батьковій лінії) хворіла на епілепсію, яка почалася, коли тій виповнилося рівно 16 років. Прожила вона всього 35 років і залишила двійко маленький діточок — її батька і тьотю Ліду.

В ту ніч дівчина довго не могла заснути і все думала: «Чого саме я повинна захворіти на епілепсію? Чому таку страшну хворобу бабуня Стефанія не передала іншим онукам?». Але хто міг пояснити загадковість виникнення хвороби саме у неї? Марта пригадала, що на епілепсію хворіли деякі талановиті люди. Наприклад, письменник Достоєвський. Але це геть не втішило засмучену дівчину.

Хвороба рідко давала про себе знати, але й не покидала. Марта обмежила спілкування з друзями, ще більше занурилась в книги. Вона дуже любила хімію і мріяла стати хіміком. Але після того, як на уроці хімії у неї стався напад (проводила хімічну реакцію і вдихнула диму), любов до хімії пропала раз і назавжди.

Вибрала професію мистецтвознавця. Після університету їй запропонували працювати в обласному художньому музеї.

Жила з матір’ю і хворою бабусею, яку минулого року забрали до себе: та не могла уже дати собі ради. Город обробляли сусіди і давали їм за користування землею два мішка картоплі, яких з головою вистачало на зиму. В будинку поселилася молоденька вчителька, яка викладала хімію.

Марта стала справжньою красунею: висока, струнка, з довгим густим чорним волоссям, високі груди, тонка талія, гарні ноги. Хлопці і в школі, і в інституті задивлялись на неї, але ніхто близько не підходив. Марта як гляне на когось з тих, хто веде себе аж надто розкуто, великими чорними очиськами з довгими пухнастими віями, хлопець вмить стає смирним, як овечка.

З дівчатами теж не дуже спілкувалась. На перервах розмовляла мало, на лекціях уважно слухала викладача, вчилась на відмінно, тягнула на червоний диплом і завжди мала підвищену стипендію. Навчання давалось їй легко. була розумна, начитана, самотужки опанувала кілька мов. Марта рідко усміхалась, завжди була зосереджена або занурена в себе. У свої дев’ятнадцять ні з ким не зустрічалась.

А потім з’явився Він і… Марту немов підмінили. Новий викладач з історії мистецтв щойно повернувся з Парижа. Працював кілька років у Луврі і там захистив кандидатську, а згодом докторську дисертацію.

Артур походив з заможної родини. Його прадід граф Михайлов був знаменитим мистецтвознавцем. Напередодні Жовтневої революції він вчасно емігрував з родиною до Франції і зумів не тільки зберегти, але й примножити багатство. Його три доньки (одна з яких бабуся Артура) отримали прекрасну освіту і вдало вийшли заміж. Батько Артура працював на дипломатичній роботі і саме у французькому посольстві познайомився з його мамою, яка на той час там стажувалась. А потім батьки довго жили на дві країни. Їх донька і старший син (брат і сестра Артура) проживали в Франції і мали свої сім’ї. Артуру виповнилось 35 років, але був ще не одружений. Його мало цікавили жінки. Але це було до зустрічі з Мартою. Коли він побачив її в лекційній залі, то аж розгубився: такої красивої дівчини йому не доводилось досі зустрічати.

Всі студенти помітили, як змінилась Марта: з замкнутої вразливої дівчини вони раптом стала розкутою і сміхотливою. Щастя і радість аж вихлюпували з дівчини.

За якийсь тиждень їх уже бачили разом в театральному кафе. Артур дивився і не міг надивитися на кохану. Він вперше за всі роки закохався. Марта аж світилась від радості і була на сьомому небі від щастя. Вона забулась про свою страшну хворобу, про сон, який час від часу їй снився.

Пройшло два роки. Перед самим випускним Артур з Мартою вирішили на кілька днів поїхати до Парижа — захворіла його бабуся і попросила онука привезти наречену. А раптом не дочекається їх побачити?

Вирішили летіти літаком. Всі витрати бабуся Клавдія брала на себе.

Родина Артура зустріли Марту щиро і була від неї в захопленні: красуня, освічена, знає кілька мов, в тому числі вільно розмовляє французькою. Коли потрібно — весела і дотепна, в іншому випадку — скромна і гарно вихована. Дівчина всім родичам надзвичайно сподобалась. А бабуся Клавдія була від неї просто в захваті. Вона оплатила їм номер-люкс (шикарні апартаменти!) в дорогому готелі і вирішила подарувати молодятам у затишному місці майже в центрі Парижа невеличкий двоповерховий будиночок.

На завтра запланували оглядини будиночка. Бабуся за станом здоров’я не могла разом з ними його оглянути, але пообіцяла залучити до цієї справи знайомого архітектора, теж з колишніх емігрантів.

Майже цілий день молоді провели у бабусі. Вона ще не хотіла їх відпускати, але Артур поспішав на зустріч з товаришем дитинства, а Марта вирішила цей вечір провести за книжкою у ліжку. Ці кілька днів були для неї дуже напружені. Знайомство і зустрічі з родичами, яких в Парижі було чимало, таки її втомили.

Марта провела до дверей Артура, лягла в ліжко, взяла книжку до рук і провалилась в сон. Вона проспала майже дві години. Ніяких сновидінь, просто здоровий сон. І раптом… Марта побачила під водою дівчину, яка лежала не рухаючись з заплющеними очима, і тільки довге чорне волосся колихалось під водою, вкриваючи оголені груди, обплітаючи талію і торкаючись голих стегон. І раптом з жахом зрозуміла — це вона сама!

Вона закричала з розпачу. Ще не проснулась до кінця, але відчула, що зараз буде напад епілепсії. Блискавкою промайнула думка: «Тільки б Артур цього не бачив!».

Напад тривав не довго, але після нього Марта була така квола, що навіть не могла поворухнути рукою. Вона лежала в ліжку і в голові повільно пливла одна і та ж думка: «Вона не може стати дружиною Артура».

Потім Марта змогла сісти на ліжку. Мокра від поту, волосся злиплось, страшний стан кволого тіла.

«Як сказати Артуру, що я не можу бути його дружиною? Артур нічого не знає про мою хворобу. Навіщо йому хвора дівчина, коли є десятки здорових красунь, готових поєднати своє життя з таким красенем, як він? Що вона скаже Артуру? Як вона може зв’язати життя з коханою людиною, коли не зможе подарувати йому здорових дітей?», — ці думки не давали спокою дівчині.

Марта глянула на годинник: за півгодини мав повернутися Артур. Вона ще встигне прийняти ванну.

В цей час Артур разом з Максом (з яким товаришував з дитинства) піднімався на третій поверх готелю. Ще кілька кроків до їх з Мартою номера і він познайомить свого друга з найкращою дівчиною в світі.

Двері номера були замкнені, але він скористався запасним ключем. Відкриваючи двері, почули здавлений короткий крик і плюскіт води, наче в неї щось впало. Артур рвучко відкрив двері ванної і завмер від жаху: Марта корчилась під водою і тільки довге чорне волосся, наче морські водорослі обплітало її голе тіло. Макс першим кинувся до дівчини: витягнув з води, заніс на ліжко і тримав серветкою язика, щоб не вдавилася. Тіло дівчини було напружене, на губах з’явилась піна. За кілька хвилин тіло Марти обмякло і вона зайшлась кашлем — встигла наковтатись води. Поки Макс надавав їй першу невідкладну допомогу, Артур безпомічно спостерігав страшну картину.

Далі лікарі невідкладної допомоги, коридор приймального відділення в госпіталі… Макс працював саме в цьому госпіталі і весь час був з Мартою. За короткий проміжок часу вона пережила три приступи епілепсії… Цілих два роки хвороба її не турбувала і наче забулася про дівчину, аж тут в самий щасливий момент її життя підступно вдарила в спину.

Поки Марта приходила до тями, Артур нервово ходив по коридору. З палати вийшов Макс. Артур кинувся до товариша: «Чому Марта ніколи не казала йому про свою хворобу? Чому це сталось саме з його дівчиною? Що йому робити далі?». Макс якось здивовано глянув на Артура: «Ти не хочеш запитати, як вона почувається? Може ти подумаєш, що Марта була на волосині від смерті і зараз їй теж дуже кепсько, чи тебе хвилюють тільки власні емоції і переживання?».

Артуру стало соромно… Так, перш за все мало не загинула і зараз страждає його кохана, а він переймається тим, чому йому не повідомили про хворобу.

«Все закінчилось добре. Ми вчасно надали їй допомогу. Вона спатиме до ранку. Можеш іти відпочивати,- якось холодно повідомив Макс, — Вибач, мені час приймати чергування».

Спустошений і якийсь розбитий Артур пішов на вихід. Але коли прийшов в готель, то впав на ліжко і одразу заснув.

Наступного ранку його розбудив дзвінок бабусі Клавдії, яка бадьоро повідомила, що їх чекає агент з продажу будинків та знайомий архітектор. Артур сказав, що Марту госпіталізовано і йому геть не до купівлі будиночка.

В госпіталі до Марти його не пустили — дівчина нікого не хотіла бачити. Розшукав Макса і той повідомив, що приступів більше не було і дівчина спала до ранку. Вона ще квола, але це не страшно. Мусить ще кілька днів побути під наглядом лікарів. Погано, що вона в страшному розпачі і ні з ким не хоче спілкуватись. Навіть від психолога відмовилась.

А потім були важкі дні очікування… Психолог щоденно працювала з Мартою, проте позитивних результатів не було. Артур чекав, коли у Марти пройде депресія і нарешті він зможе з нею зустрітись. Одного дня йому вручили конверт в якому був лист від Марти. Дівчина писала, щоб він залишив її у спокої. Це так розізлило Артура, що він, не питаючи дозволу, влетів в палату, схопив дівчину на руки, міцно притиснув до грудей і з притиском сказав: «Якщо ти думаєш, що я тебе залишу — помиляєшся. Ти будеш тільки моєю. Я тебе люблю більше життя і ми неодмінно будемо разом». Марта розплакалась і довго схлипувала у нього на грудях. Макс застав їх саме в такому стані і мовчки причинив двері.

Вони довго розмовляли і з того дня все змінилось: Марта почала поправлятись. За місяць молодята одружилися. Весілля було в ресторані — родина і друзі, загалом чоловік тридцять. Бабуся Клавдія подарувала їм чудовий двоповерховий затишний будиночок майже в центрі Парижа. Артур відмовився від роботи в інституті і заради безпеки дружини вирішив перебратися жити до Парижа. Без сумніву, там можна було розраховувати на належну медичну допомогу і гарний медичний супровід для Марти.

Жили дружно і щасливо: щороку приїздили в Україну. Артур продовжував співпрацювати з інститутом і дуже любив бувати в селі, де колись проживала бабуся Марти. Він казав, що його хлопчикам (вони мали двох гарних синочків) корисно оздоровитись хоча б місяць в селі, де річка, ліс і натуральна їжа. Діти з задоволенням пили козяче молоко, їли суниці та чорниці, лазили по деревах і купались в річці.

Напади хвороби у Марти були дуже рідкі, але Артур та його рідні намагались не залишати її наодинці.

Поділитися посиланням:
FacebookTelegramViberWhatsAppX

Підписатися на наші новини у месенджерах:

Новини партнерів


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Я ознайомився/лася та погоджуюся з Правилами коментування та Політикою конфіденційності

Читайте у цій рубриці



Листи через двадцять років
Евелінка
Відьмачка
Анжелка
Боягуз
Дві цукерки
FacebookTelegramViberWhatsAppX