Анжелка

2

Вадим все частіше затримувався на службі. В містечку поповзли розмови про нову радіозв’язкову у батальйоні (незаміжню сестру командира полку), з якою не раз його бачили. Анжелка цим не переймалась.

Одного разу надвечір до неї зайшла подруга, нібито попити кави, але видно було, що мала щось сказати. Анжела, щоб не почути від чужої людини те, про що уже давно здогадувалася, ввімкнула телевізор і вдавала, що уважно слухає. Дивилася на екран з якимось отупінням. Йшла передача «Жди меня». Включили київську студію. Ведуча підійшла до чоловіка в інвалідному візку. «Я розшукую кохану жінку — Анжелу Голуб, — промовив чоловік голосом Сергія — Так сталось, що в день нашого весілля я їхав на таксі і попав в автокатастрофу. Хочу вірити, що у моєї коханої все добре. Живу надією на зустріч з нею і синочком. Вона була вагітною…». І на весь екран її фото десятирічної давності. А потім обличчя Сергія і його бездонні голубі очі.

Здавалось на неї впала стеля. Весь її світ розсипався на друзки. Вона раптом пригадала все: повідомлення диспетчера в салоні таксі «Аварія на Петрова… Водій загинів, пасажир в реанімації… не відомо, чи виживе…». Вижив. Сергій вижив і досі її любить. А вона?… Вона навіть не подумала йому подзвонити і з’ясувати, чому не прибув на розпис. Просто викреслила зі свого життя. Хіба у неї було життя? Дев’ять років прожила бездумно і безцільно, тупо цвірінькаючи з подругами за пляшкою.

Пригадала попередження бабуні: «Дивись, не зіпсуй своє життя».

Так, вона сама зіпсувала собі життя, зруйнувала своє щастя: вбила дитину і тепер ніколи не матиме дітей; покинула у важкому стані Сергія і, коли він ще лежав у комі, зрадила його і вийшла заміж за другого. Хіба можна таке простити? Але він простив і досі любить її, надіється на зустріч.

Подруга пішла, так нічого і не сказавши. Прийшов Вадим. Повідомив, що вони повинні розлучитися, бо давно чужі один одному: він любить іншу жінку і вони чекають на малюка. Анжелка ніяк не відреагувала на його слова. Вадим потупцяв, зібрав в сумку деякі речі і пішов. Так вона просиділа до ранку.

Пригадалось дитинство, раннє сирітство (батько з матір’ю пили, отож, не довго затрималися на цьому світі), бабуня в якої Анжелка жила після смерті батьків. В їх квартирі оселився батьків старший брат з дружиною товстою злою тіткою і трьома білобрисими хлопчаками віком від 6 до 10 років. Оформивши опіку і прописавшись у квартирі, вони швиденько «сплавили» Анжелку бабуні на село. А потім інтернат, куди вона попала 13-літнім дівчиськом. В бабуні їй жилося добре, а після її смерті все змінилося.

Діти в інтернаті зустріли не дуже люб’язно. Добре, що Вадим з перших днів був поряд і захищав. А в десятому класі до них прийшов Сергій. Він був зовсім іншим: спокійний, врівноважений, виважений у словах і діях. Його батьки загинули в автомобільній аварії. Дідусь, лікар за професією, з дворянської родини, забрав хлопчика до себе, де Сергій благополучно прожив п’ять років. Після смерті дідуся батьків брат віддав Сергія в інтернат, продав квартиру і з дружиною єврейкою та двома чорноокими дівчатками виїхав до Ізраїлю.

Анжелка відразу закохалась в Сергія. Вадим відійшов кудись на другий план. А ще нещодавно вони навіть цілувалися і вона вірила, що це почуття на все життя. Вадима втішила Люська, яка давно стріляла в нього очима. А потім вони роз’їхались хто куди, наче пташенята випурхнули з гнізда.

Анжелка з Сергієм подалися до столиці. Вона вступила до технікуму, а він до політехнічного інституту. Анжелка закінчила навчання першою і ще три роки жила і працювала в Києві. Коли Сергій закінчив інститут вирішили повернутися в рідне місто, де бабуся по материнській лінії залишила йому двокімнатну квартиру, дачу і чорну «Волгу».

А потім… потім вона все зруйнувала. Всі роки не дозволяла собі згадувати про Сергія, похоронила всі спогади. Яке там похоронила!.. Загнала в глухий куточок серця, де вони жили досі, а зараз заполонили серце, душу…

Надворі почало сіріти. Анжелка наче пробудилась зі сну. Змила під душем залишки розгубленості, висушила волосся, дістала з шафи гроші, вкинула у невеличку валізу піжаму, сукню, светр і вибігла з квартири.

В містечко приїхала о шостій ранку. Ноги самі понесли в інтернат. На її щастя Галина Дмитрівна, їхня мама, як називали директорку, ще працювала вихователькою. Анжелку признала зразу, розпитала про все, розповіла сама про всіх за кого знала. Сухенька, сива, згорблена вона мала ще добру пам’ять. Про Сергія ні слова. Нарешті Анжелка сама не витримала: «А як Сергія знайти?». Галина Дмитрівна глянула на неї непривітно: «А для чого тобі? Ти ж його покинула». Анжелка мовчала, закусивши губу. Старенька розповіла, як Сергій був місяць у комі, як два роки лежав, потім вчився сидіти, а за три роки став параолімпійцем. Займався штангою, а оце другий рік плаває і з’явилась надія на одужання. Зараз все містечко збирає йому гроші на операцію — до кінця року має їхати до Ізраїлю. «Зараз з ним Оленочка, наша випускниця. Добра, щира, гарна дитина. Їй всього 19 років, але вона мудра не по роках. Вчиться в інституті. Сергія третій рік доглядає. «Не лізла б ти до них. Своє щастя не повернеш і їх зруйнуєш, — зненацька промовила Галина Дмитрівна і запитала: «А дитяти позбулася?». Анжелка аж підскочила, схопила сумочку і майже побігла, не озираючись. «Паркова, 28, квартира 3» — гукнула Галина Дмитрівна їй вслід.

Проте Анжелка в той день не пішла до Сергія. Як тільки вийшла з інтернату біля неї зупинився автобус, що їхав в Олександрівку. З нього вийшла старенька бабуся з дівчинкою років тринадцяти. Анжелка вскочила в автобус і ще довго дивилася їм вслід. «Це ж і я в такому віці сюди попала», — подумала.

Доїхала до села. Зійшла на початку і піднялась на горбок, де сільський цвинтар. Довго блукала в пошуках рідних могил. Нарешті почула чийсь старечий кашель. Пішла на нього і за кущами бузку побачила старого, який сидів на лавці біля могили… її бабуні. «Стрічайте, мамо, ваша люба Анжелка прийшла. Згадала через десять років»- почула і вклякла з подиву. «Що, племінниця, не впізнала? — прохрипів старий — А я тебе зразу впізнав. Викапана Марта. Красуня була, поки себе не занапастила». Це був старший батьків брат, який забрав її батьківську квартиру. Викинув її, а потім і його виселили з квартири.

В бабусиній хатині запустіння, запах цвілі. Кілька хвилин вистачило Анжелці, щоб все побачити. Не буде вона з дядьком тут ночувати. Може ще на автобус встигне, щоб до міста доїхати.

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

Вийшла у двір і почула, що її гукають з сусіднього двору. Тітка Рая запросила повечеряти, а потім запропонувала переночувати: «Куди підеш на ніч? Автобуси уже не ходять».

Нагодувала Анжелку смачним борщем з пампушками, свіжим салом товщиною у три пальці, виставила глечик з колотушкою. Колись вона дуже любила бабусину колотушку (домашню ряжанку). Бабуня звечора ставила її в ще гарячу піч і ранком Анжелка ласувала колотушкою.

Анжелка добре наїлася, чи не вперше за останні дні і ожила. Почала щось розказувати про Німеччину, де нібито служили, про Чехію, в якій зроду не була, про квартиру у центрі Дніпропетровська, яку їм колись обіцяли та так і не дали. Брехала, що все у неї добре з Вадимом і вона щаслива. Геть забулася, що Андрій, племінник тітки Раїси, їх з Вадимом одноліток, служить прапорщиком в сусідній частині.

«Годі брехати! — зупинила тітка Рая — Все знаю. Немає тобі щастя, Анжелко». Жінці аж подих заперло. Сльози бризнули з очей. Впала на подушки і заголосила на весь голос.

Десять років ні сльозини не зронила, а тут сльози летіли градом, її всю тіпало. Тітка пригорнула Анжелку до теплих грудей і та поволі затихла, тільки схлипувала. «Шукали тебе твої з інтернату. Сергій приїздив кілька разів — товариш машиною привозив. Раз розшукує, значить ще досі любить тебе. Негарно ти з ним вчинила. Впади на коліна і проси пробачення. Якщо любить — простить»,- радила тітка Марія.

Тітка постелила Анжелці у великій кімнаті і маленька худенька фігурка Анжелки геть загубилася на величезному повному перин і подушок дубовому ліжку. Вночі їй снився маленький голубоокий хлопчик, який втікав від неї і ховався в кущі. «Тарасику, Тарасику! — гукала вона стривожено, але так і не впіймала його.

Другого дня Анжелка поїхала з села. Вирішила таки зустрітися з Сергієм і повинитися перед ним, як радила тітка Марія.

Швиденько знайшла потрібну вулицю. Ось і будинок, де живе Сергій. Спочатку йшла впевнено і бадьоро, потім, чим ближче підходила до під’їзду, тим більше хвилювання її охоплювало: «Як він її зустріне? З чого почати? Які перші слова сказати Сергієві?». Ноги і руки тремтіли, серце калатало, мов скажене. Раптом Анжелка в альтанці біля під’їзду побачила інвалідний візок, а в ньому широкоплечого коротко підстриженого білявого чоловіка. Сергій! Ноги зробилися ватяні… В цей час з-за рогу будинку з’явилась висока молода гарна русокоса дівчина: «Сергієчку, а ось і я!» Дівчина нахилилася до чоловіка і поцілувала його. «Кошти в ізраїльську клініку перераховано, можна замовляти квитки», — радо повідомила вона. «Справді?» — радісно задзвенів його голос.

Анжелка звернула вбік і, зупинившись, сховалася в кущах. В голові задзвеніли слова Галини Дмитрівни: «Своє щастя не повернеш, а їх зруйнуєш».

Ні, вона немає права цього робити. Хай уже все залишається так, як є. Анжела дочекалася, поки Олена з Сергієм не зникли в під’їзді, вийшла на доріжку і поволі пішла до автобусної зупинки.

Поділитися посиланням: