Анжелка

1

Анжелка вибігла з перукарні, сіла в таксі, яке очікувало її біля виходу і, кинувши недбало водію: «До РАЦСу!» заходилася діставати з сумочки люстерко. Молодий водій скоса глянув на святково вбрану з гарною зачіскою дівчину і натиснув педаль газу.

Дівчина вже запізнювалась на 15 хвилин, але не хвилювалася, бо привчила Сергія до не пунктуальності. Коли під’їхали до РАЦСу було за 30 хвилин на дванадцяту. Саме на цей час призначено їх розпис.

Анжела розрахувалася з водієм і помчала до будівлі, але Сергія надворі не бачила. Вона, перестрибуючи через дві сходинки, забігла в кімнату нареченої, крутнулась на закаблуках перед дзеркалом, і відкрила двері до зали, де розписують.

В залі було двоє — розгублена Галина і Петро, які мали бути свідками. Сергія не було і тут. Десь внизу живота щось смикнуло… «Сиди тихо!» — подумки наказала малюкові, який зародився в ній. Але самій стало не по собі.

«Де Сергій?» — в один голос запитали Галина і Петро. Анжелка ще збиралась з думками, що їм відповісти, як до зали увійшла розпорядниця і завченим голосом наказала: «Жених стає праворуч, наречена — ліворуч, свідки — позаду». Ніхто не рушив з місця. «Проблема?» — запитала працівниця. «Ніяких» — крутнулась на одній нозі Анжелка і вискочила в коридор прямо в обійми жениха… чужої нареченої. «О-в-ва!» — тільки й промовив спантелечний здоровань в традиційному чорному костюмі з білою трояндочкою у петлиці. Відчула на собі злий ревнивий погляд дебелої рижої нареченої, десь на шостому-сьомому місяці вагітності. Навмисне ще щільніше притулилась до розпашілого чужого чоловічого тіла і, сяйнувши білозубою посмішкою, помчала по коридору. Далі збігла сходами донизу і вилетіла на вулицю. Однак ні Сергія, ні його нової автівки там не видно.

«Як банально — покинута наречена», — блиснула думка і тільки зараз почула голос подруги, яка весь час бігла за нею і просила зупинитись. Хоча, яка вона їй подруга, так з одного села. Анжелка була сама по собі і ніякі подруги їй були не потрібні. «Чого тобі?» — аж занадто різко з неприкритою злістю запитала Анжелка. Великі голубі очі Галини запитально дивилися на неї. А що вона могла пояснити?

В цей час на сходинках РАЦСу з телефоном у руках з’явився Петро. «Поза зоною… я розмовляв з Сергієм 20 хвилин тому: в’їхав у місто, автівку поставив на автостоянку і їхав в таксі, — розгублено промовив Петро — Може щось трапилось?»

«Трапилось, — категорично мовила Анжелка — Я передумала виходити заміж. Ад-ю-ю!». Вона рвучко розвернулась і помчала далі від цього клятого місця, де її так принизили. Галина спробувала побігти за нею, але де там!.. Анжелка мчала, мов навіжена. Десь за метрів триста раптом зрозуміла, що біжить не в тому напрямку, де гуртожиток. Перебігла на протилежний і зупинила таксі. Поважного віку водій був чимось схвильований.

В цей час в салоні щось захрипіло і включився радіозв’язок. Голос дівчини-диспетчера промовив: «На Петрова аварія. Машина розбита вщент — таксі в’їхало під вантажний МАЗ. Водій і пасажир у важкому стані. Шановні водії, будьте уважні! Не порушуйте правила дорожнього руху!». «Номер авто і прізвище водія? — запитально прохрипів чоловічий голос. «Юрій Ємельянов, номер автівки… — диспетчер не встигла закінчити речення і закричала — Води! Дівчата води! Наталці погано». В салоні стало тихо. «Ще зовсім молодий хлопчина… Це його дівчина… Хоча б живий залишився» — бідкався водій.

Анжелка байдуже слухала повідомлення. Яке їй діло до якогось Юрія і Наталки? Це їх проблеми. Не відчувала ні краплі співчуття, ні жалю…

«Так, — гарячково думала про своє — перш за все, позбутися дитини і втікати з цього міста куди подалі».

Доїхала до гуртожитку, розрахувалася з засмученим водієм (диспетчер передала, що водій загинув на місці, а пасажир в реанімації і хтозна, чи житиме), заскочила в кімнату і почала гарячково зривати одяг з вішаків у шафі. За декілька хвилин валізи були повні.

Тільки зараз почула, що телефон дзвонить, як навіжений. Дзвонила Галина, з роботи… Вимкнула звук. Коли майже все спакувала присіла на ліжку. В голові карусель думок.

У хвилини стресу Анжелка мала холодну голову, була безжальною і швидко приймала рішення. Вискочила на вулицю. Здавалося, що в кімнаті не вистачає повітря, хоча не душно. Ходила безцільно по парку майже до опівночі, аж поки до неї не причепилась якась п’яна компанія.

Ледве достукалася до чергової. Було о пів на третю ночі. До ранку пролежала з відкритими очима. Пригадалисяслова бабуні: «Анжелко, не приймай рішення, коли зла чи ображена. Навчись прощати. Дивись, не зіпсуй собі життя…»

Прощати? Як можна таке простити? Досі тільки в фільмах вона бачила, що наречений чи наречена можуть в останню хвилину змінити рішення. Але цей фільм жахів з її участю. Нічого, справиться. Її не так просто зламати. Анжелка не думала ні про Сергія, якого, здавалося, любила і не могла без нього жити, ні про малюка, якому ще вчора так раділа. Вони перестали для неї існувати. Її не цікавила їх доля.

Наступного дня зранку заскочила на роботу і кинула спантеличеному директору заяву про звільнення. Потім побігла в гінекологію. Щоб не зустрітися зі своїм дільничним гінекологом, у якого перебувала на обліку, звернулася прямо в стаціонар, де домовилася з молоденькою лікаркою про аборт. Навіть не згадала про свій принцип: в лікарняній справі довіряти тільки чоловікам.

За кілька хвилин переодяглася в палаті, присіла на ліжко… Ні каплі жалю до малюка, якого за хвилину мала вбити.

Раптом на тумбочці застрибав телефон, включений у режимі «беззвучно». Дзвонив Петро. Один, два, три, чотири, п’ять викликів. Потім почала дзвонити Галина. Чого їм треба? Дістали! Рвучко взяла телефон. «Не дзвони мені більше ніколи, чуєш?» — майже крикнула в трубку і відключилась. Витягла картку і поламала її. Пустий телефон жбурнула на дно сумочки.

По неї прийшла медсестра… За хвилин двадцять з усім було покінчено. Терпляче вислухала невдоволену лікарку, яка була роздратована тим, що їй збрехали про термін вагітності. Накинула ще сотню, щоб та замовкла. До вечора пролежала в палаті, а після десятої замовила таксі і поїхала в гуртожиток. Знову пролежала до ранку в повному отупінні. Майже в такому ж стані провела наступний день, а вночі заснула і проспала до опівдня.

Прокинулося з важкою головою. В голові паморочилося, у роті металевий присмак. Відчула, що голодна. Відкрила холодильник і знайшла кусочок копченого м’яса. Хліб зачерствів, але якось запихнула їжу в себе, запила чаєм.

«Так. Досить соплі жувати. Одягайся!» — наказала собі. За кілька хвилин вийшла на вулиці.

Надворі яскраво сяяло сонце. Травень цього року видався в міру дощовим і теплим. Швидко пішла в бік парку. Потрібно зайти на роботу і забрати трудову, отримати розрахункові.

Проходячи повз дитячий майданчик, почула жіночий голос: «Тарасику! Тарасику, не біжи туди!». «Це ж і ми хотіли назвати малюка Тарасиком на честь Сергієвого дідуся» — промайнула непрошена думка.

Раптом з кущів прямо на неї вибіг білявий трирічний карапуз, заплутався в довгій спідниці і міцно обхопив рученятами її ноги. Анжелка підтримала малого, щоб не впав. «Тримайте цього пустуна» — до неї поспішала молода повненька жіночка з щасливим усміхом на круглому миловидному обличчі. «Від’їла пику» — з огидою подумала Анжелка. В цей час малюк засміявся дзвінко і щасливо: «Мама! Мама!» — і побіг до жіночки. «А мені так ніколи ніхто не скаже» — промайнуло в голові. Швидко пішла далі, а перед очима усміхнене обличчя хлопчика з сяючими голубими очима. «Як у Сергія» — гостро кольнула думка.

На роботі, нікому нічого не пояснюючи і не відповідаючи на запитання, забрала документи, отримала розрахунок і пішла на вокзал за квитком. Геть із цього міста! Подалі від усіх.

Купила нового мобільного телефона і стартовий пакет. В чергу стала за високим худорлявим коротко підстриженим чоловіком. «Я відійду на хвилину — обернувся до неї — Анжела?!» Перед нею стояв Вадим однокласник, її перше кохання, якого вона покинула, закохавшись у Сергія.

З’ясувалось, що Вадим їде до Дніпропетровська, де служитиме після закінчення військового училища. Чому б і їй не поїхати з ним? Анжелка повідомила, що теж має намір поїхати в це місто.

Вадим придбав два квитки, щоб бути в одному купе. Забрали з гуртожитку її речі. Чергова повідомила, що до неї двічі приходив високий чорнявий молодий чоловік і дуже просив терміново зв’язатися з ним. Здогадалася, що це був Петро. Навіщо копирсатися в минулому? У неї нове життя, де немає місця всіляким Сергіям, Петрам і Галинам.

За тиждень Вадим запропонував стати його дружиною. А потім було дев’ять років життя дружини офіцера з переїздами через 2—3 роки, новими гарнізонами, службовими квартирами і подругами, з якими попивала кавусю з коньячком. Інших напоїв не вживала. Курила цигарку за цигаркою. Домашніми клопотами особливо не переймалася: їжу готувала раз на три дні, раз в тиждень прибирала. Жодного дня не працювала. Любила поніжитися до обіду у ліжку, бо лягала далеко за опівніч. Вадим лягав о 22:00, бо рано вставати на службу, а вона з двома-трьома подругами, які час від часу мінялися, просиджувала до другої-третьої години ночі, поки не залишалась наодинці з пустою пляшкою з-під коньяку. Отак день за днем: кава, цигарки, коньяк і пусті розмови ні про що… Вона нікого не любила і її ніхто.


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: