Боягуз

Михайлик спав у своєму ліжечку, яке вдень переставили ближче до вікна. Бабуня спробувала протестувати, але мама твердо стояла на своєму: дитина влітку спатиме біля вікна і сонечко щоранку його будитиме, а ввечері зірочки «добраніч» бажатимуть.

Михайлик заснув під шум дощу. Йому здавалося, що дощик щось йому тихенько нашіптував. Потім зірвався вітер, блискавка раз за разом освітлювала небо, гримів десь далеко грім і дощові краплини гулко вистукували по підвіконню. Але хлопчик цього не чув і солодко спав. Раптом він зірвався, сів на ліжку і злякано закричав: «Мамо, мамо, він знову прийшов!» Петрик стояв біля ліжечка і сердито штовхав Михайлика: «Вставай! Втікай до мами!». А рученята були холодні, як лід, і він весь мокрий з блідим, аж сірим обличчям і синюшними губами. Такий, яким його витягли з тієї злополучної сусідської копанки… мертвим.

Мама прибігла з другої кімнати, схопила злякану дитину на руки, пригорнула до себе і понесла в другу кімнату, де спали з батьком.

Раптом блискавка вдарила у вікно, біля якого спав хлопчик, освітивши яскравим сліпучо-білим світлом все навкруги. Загриміло так, що мало барабанні перетинки не полопали. Михайлика з матір’ю врятувала стіна…

А Петрик приходив уві сні щораз, щоб попередити братика про небезпеку. Михайликові минув десятий рік, а Петрик залишився п’ятирічним хлопчиком. І обличчя  в нього було таке саме сіре, і губи синюшні, і весь він мокрий і холодний, як жабеня.

Останній раз Михайлик бачив Петрика у підземеллі старовинного замку, коли на спір залишився там ночувати.

Про той замок ходило чимало легенд і про Дівчину в білому, Марисю, яка була донькою графа і трагічно загинула, впавши з коня. Час від часу вона з’являлася в розвалинах замку, щоб полякати настирних хлопчаків, які з ранку до вечора лазили по його розбитих поверхах. Їм все було цікаво. Особливо підвал, стеля в якому була такою високою, що запросто могла вміститися карета з кіньми. У підвалі хлопченята часто знаходили старі монети і  всілякі металеві вироби: гудзики, підкови, металеві кружки з написами німецькою мовою. А нещодавно Гриць знайшов срібну статуетку — вершник на коні. Це ще більше розпалило цікавість сільських  хлопченят. Вони днювали і ночували в замку. Один Михайлик не поділяв їхнього захоплення і обминав замок десятою дорогою. Хлопці це помітили і дали йому образливе прізвисько — Боягуз. Михайлик не міг розказати, що ось уже років два йому час від часу сниться страшний сон: він у підвалі замку втікає від когось, який біжить за ним і важко дихає йому в спину. А потім з’являється Петрик і холодними рученятами гладить його по голові.

Одного разу Михайлик таки наважився піти в замок. Коли хлопці його побачили, то підняли на книпи: «Ого, Боягуз сам власною персоною приплівся. А чого тобі тут робити? Дивись, бо штанці мокрими стануть».

Михайлик зненацька випалив: «Я сьогодні тут ночуватиму». «Ну, ну, — зневажливо мовив Степанко, — хто в цю дурню повірить?».

Півдня Михайло грався з іншими дітьми у замку, а потім коли всі зібралися йти додому спустився до підвального приміщення. Хлопці трішки посиділи з ним, з недовірою дивлячись на друга, а потім запропонували: «А може підеш з нами? Що тобі тут одному робити?». Та Михайлик категорично відмовився. Хлопченята пішли, а він залишився сам на сам зі своїм страхом. Іноді було так страшно, що хотілося вискочити з цього чортового підвалу і втікати світ за очі. Але він повинен був стримати слово і раз і назавжди позбутися негідного прізвиська.

Він закрив очі, щоб було не так страшно, і намагався задрімати. Раптом біля протилежної стіни побачив Петрика. Той не наближався до Михайла (розумів, що його лякає), а сів на землю, притулившись до  кам’яної стіни. Йому було холодно і він весь тремтів. Спочатку Михайлик мало не закричав, як завжди це робив, коли бачив братика- утопленика. Але цього разу мами поряд нема і він міцно затиснув рота рукою і ще міцніше заплющив очі.

Раптом він почув чиєсь тихеньке зітхання і відчув ніжний запах парфумів. «Дівчина-привид!» — блискавкою майнула думка. Це справді була вона — Марися. За мить він побачив гарну молоду дівчину з довгим русявим волоссям у білій до п’ят сукні. Вона, наче крізь стіну, впливла. Підійшла до Петрика, взяла його за ручку і повела за собою. Петрик перестав тремтіти і покірно пішов з нею. А в порозі обернулася до Михайлика: «Нічого не бійся, Михайле. Ти ще будеш героєм. Ти станеш офіцером і воюватимеш в чужій країні, там де високі холодні гори. А малого я заберу з собою, йому тут не місце. А то він сам мучиться і тебе ніяк полишити не хоче, боїться, щоб не потрапив у біду. Він тебе ці роки охороняв, а тепер я тебе охоронятиму. Спи спокійно». І випливла крізь стіну з малим Петриком, а Михайлик відразу заснув. Так він проспав усю ніч, а ранком його розбудили хлопчаки, які стояли біля входу у підвал і дружно гукали «Михайле! Де ти?»

Михайлик швиденько підвівся і вибіг на сходинки замку. Обличчя хлопчаків заясніли усмішками. «Живий! — видихнули якось разом усі п’ятеро, — Біжи додому, бо перепаде тобі на горіхи. Мама плаче, батько з чоловіками прочісують ліс. То ми сказали, що бачили тебе. як ти йшов до лісу».

Михайлик, не дослухавши їх, зірвався з місця і побіг додому.

На горіхи йому не перепало, бо всі зраділи, що живий. Мати мокрими від сліз губами обцілувала синочка, бабуся молилася і хрестилася, дякуючи, що Господь зберіг онука, а батько довго нервово курив надворі, а потім притиснув до себе і сказав: «Більше ніколи так не роби!».

Хлопці перестали дражнитися та прізвисько Боягуз, наче зміїна шкура, таки приросло до нього назавжди.

Правда, в очі його так ніхто не називав, а позаочі говорили, але без зневаги і презирства, як раніше.

Йшов час. Михайло закінчив школу, потім військове училище в Одесі і став офіцером-десантником. Служив біля Львова. Все так, як говорила Дівчина з замку. Петрик теж більше не приходив до нього у снах.

Згодом Михайло одружився, у нього народився маленький синочок. Жили гарно і дружно. У відпустку їздили до батьків, а влітку відпочивали на морі.

Все рідше і рідше згадував Михайло про ту ніч у підвалі замку і зустріч з Марисею. Навіть не дуже вірив її словам про війну. Яка війна? З ким? Хто насмілиться напасти на таку могутню державу?

Та одного жовтневого теплого дня батальйон, у якому капітан Михайло Коваль був командиром роти, отримав наказ завантажити особовий склад у вагони і відбути до місця дислокації у місто Термез. Це була Середня Азія, близько до кордону з чужою країною Афганістан. Михайло знав з новин, що там розпочалась громадянська війна.

Три тижні поїзд віз його батальйон до братньої республіки, потім місяць виснажливих тренувань у схожій місцевості серед гір і пісків і ось вони на аеродромі чужої країни. Кабул зустрів піщаними бурями. Ні дерев, ні зелених лісів, ні безкраїх полів… Гола пустеля, сірий пісок і плоскі глинобитні будинки без дахів, глиняні дували, що слугували огорожею поселення. А ще величні гори подекуди з сніговими вершинами.

Пригадав Михайло пророцтво Марисі дівчини з замку… Холодні високі гори… здається так вона говорила. І війна в чужій країні. Таки це мало статися в його житті.

А потім не було коли згадувати і думати. Постійні виснажливі бої, висадка десантів в горах, страшні втрати побратимів, «вантаж 200»… і цинкові гроби везли українських хлопців на Батьківщину.

Михайло отримав звання майора, мав дві бойові нагороди, встиг за два роки тричі побувати вдома (синок підріс, нещодавно дружина подарувала йому донечку), а війні кінця краю не було. Обіцяли йому заміну і повернення додому. Боявся повірити, що скоро ця війна для нього закінчиться. Намагався не думати, чи доживе до того щасливого дня. Але якось тривожно почувався… вперше за два роки. Останнім часом тривога з ним завжди. І передчуття його не обмануло…

Напередодні Нового року їх частину обстріляли душмани. Це трапилося зненацька, що багато офіцерів розгубилися. Михайло один керував обороною. Він мотався з одного кінця в інший і скрізь лунав  його дзвінкий від тривоги голос. Команди віддавав правильно і зумів розставити хлопців так, що вони за якихось двадцять хвилин зуміли подавити вогонь противника і без особливих втрат захистити військове містечко. А Михайло тим часом з трьома десятками бійців обійшов душманів ззаду і відрізав їм відступ в гори. Це дало можливість взяти в полон понад двадцять ворогів. За цю операцію він отримав ще одну нагороду і достроково звання підполковника.

Душмани обіцяли за його голову великі гроші, а командування пообіцяло прискорити відправку на Україну.

Михайло трішки заспокоївся і почав потроху збиратися додому. В їх районі боїв не було, отож, його рідше і рідше долучали до бойових дій.

Раптом прийшов наказ взяти висоту в горах. Звичайно, вона не мала ніякого стратегічного значення і наказ був настільки абсурдний, що всі це розуміли від офіцерів до солдат. Але ж команду віддав якийсь столичний полкан з Генштабу, що приїхав сюди за черговим званням, тому не виконати його не могли.

Михайло розумів всю нікчемність і безглуздість поставленого завдання, але не міг відсидітись і кинути хлопців напризволяще. Він вирішив взяти участь в операції.

Ні прикриття артилерії, ні залпи нової зброї «Градів», не забезпечили успіху операції. Загинуло багато молодих хлопців, офіцерів, а Михайла поранило у груди. Він лежав у польовому шпиталі і чекав відправки в Ташкент: кругом нього десятки понівечених тіл, стогін, кров, крики… медики не встигали оперувати.

А потім поранених відправили вантажним ІЛ-63 в Ташкент. Знову шпиталь, операція, переповнена післяопераційна. Всі палати переповнені, поранені солдатики лежали прямо в коридорах. І знову стогін, медсестри не встигають ставити крапельниці, а санітари приносять все нових і нових поранених. Операційні працюють день і ніч. Хірурги падають з ніг, не встигаючи всім допомогти. Дехто уже не дочекався своєї черги… так і лежать на ліжках, вкриті простирадлами з головою.

Задуха, нестерпний запах хлорки, йоду і ліків від яких нудить і паморочиться в голові… А ще крики солдатів, які не вийшли з гарячки бою. І раптом він побачив її… Дівчину в білому. «Марися!» — зрадів Михайло і як йому здалося голосно гукнув, проте його вуста ледь ворохнулися. Марися пропливала повз відкриті двері палати і він побачив, як дівчина підходить до хлопців і кладе їм руку на голову… Поступово крики стихли. Михайло закрив очі, зціпивши зуби від болю, щоб не стогнати. Виходив наркоз, а знеболюване не вкололи. Соромився гукнути медсестру, щоб зробила укол.

Раптом відчув на чолі легеньку майже невагому прохолодну долоньку Марисі. І так йому стало добре від того. Пригадав, як мати в дитинстві клала руку йому на голівку, коли горів від температури.

«Вибач, — прошелестів її голос, — їм була потрібніша моя допомога. Війна для тебе скінчилася. Тепер у тебе все складеться добре. І синочки твої, і донечка будуть живі-здорові, і ти довго житимеш. А дружину скоро побачиш».

«Чому синочки, коли він у мене один?» — встиг подумати Михайло і кудись провалився.

Дружина таки приїхала до нього в Ташкент і цілих два місяці, аж поки його не виписали, працювала в шпиталі санітаркою.

Нагороди Михайло, як і інші офіцери, за той бій не отримав, зате полковник з Генштабу став генералом.

Згодом дружина народила ще одного синочка, якого назвали Петриком, а Михайло повернувся служити у свій полк.

Більше Марися до нього не приходила.


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: