Дві цукерки

За неділю від Великодня настає поминальний день. Мов птахи, злітаються, поспішають люди до рідного гніздечка, до батьківської оселі…. Їдуть родинами з дітьми та онуками, щоб ті не забували своє коріння — прадідів, дідів, батьків, що нині перебувають у іншому світі. Щоб жила пам’ять про тих, хто дав нам життя, був поруч з нами, даруючи тепло своїх душ. Трепетно, шанобливо тягнеться жива людська лавина до кладовища, тисячі очей, сповнених співчуття та відповідальності і як ніколи відчуттям єдиної родини. Поспішають легкові машини, тихо без сигналу, обминаючи задумливих прохожих. Тільки діти безперестану щебечуть, мов птахи, радіючи весні та цукеркам, якими їх так щедро обдаровують родичі та односельці.

З широко відчинених воріт із боку кладовища, дожидають, виглядаючи своїх, збуджені душі померлих….

Тільки одна не прийшла…. Зосталася на маленькій могилці, що неподалік старої каплиці, біля самої стежини. Сидить вона на землі, підібгавши тоненькі ніжки під себе в сірій сорочині, що мішком висить на її худенькому тільці, кліпаючи великими синіми очима. Сумно їй…. Бо ніхто вже довгі роки не провідує її…. Ні роду,… ні племені….

Загубився слід її родини десь на чужині, а може рознесли вітри по світу?.. І здригається дитина, зазираючи у вічі перехожих, як хто проходить мимо…. О, якби хоч одна душа підійшла, зупинилася, прочитала молитву…. Зненацька хруснула суха гілка і зовсім поруч на стежці показалась літня жінка, що тримала за руку онуку — дівчинку Катерину років чотирьох від роду.. Дівчинка лячно блимала очима навкруги, безперервно крутячи головою. Вперше бабуся, міцно тримаючи онуку за руку, привела її на кладовище, на проводи, хоча батьки були проти. Затиснувши дві великі цукерки в вільній руці, дитина то тягла бабусю так, що та ледве встигала за нею, то раптом зупинялася і довго вглядалася в надписи на хрестах, ніби читала і щось пригадувала, насупивши свої тонкі чорні бровенята…

Ото і зараз, порівнявшись з могилкою, дівча стало, мов вкопане, висмикнуло руку з бабусиної долоні, і поки жінка ще не вспіла отямитись, поклала на ледь помітний горбик землі дві цукерки…

Візьми, вони такі смачні… — промовила вона до когось невидимого…. Бери, їж, а я тобі ще принесу… і квіти посаджу…. Бабусю, адже ми будемо приходити до Насті?… — запитала онука.

Сполотніла жінка… ще довго читала молитву на дитячій могилці і злітали ті слова до незнаних висот, оперезані гучними високими звуками церковних дзвонів, і з кожним тим словом молитви, випогоджувалось у неї на серці, то посміхалася їй маленька дівчинка Настя з такої великої і людяної, людської родини.


Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації



Вам також може бути цікаво:



Читайте у цій рубриці: