Мідяк

Дістала доля з Ганниної кишені останній мідяк, що був прихований на старість, і, перекинувши його з однієї долоні в другу, ніби зважуючи: віддавати чи ні, — простягнула вередливій осені, щоб та ще трішки дозволила сонечку повисочіти над битим шляхом, обігріти, розрадити зневірену жінку примарливим бабиним літом, віддалити непогожі дні.

Адже попереду на розмитому думами перехресті, мов страшне опудало, маячить постать зими, що блимаючи балухатими сонними очима, так страхає жіноче серце.

Сумно їй…. Страшно… бо зосталась одна однісінька….

Діти повиростали. У кожного своя доля, своє життя.

А її Іванко?…

Вже 7 років, як спочиває на сільському кладовищі.

Думки, зліпившись, мов розм’яклі вареники, важким тягарем розпирають груди, примушуючи серце, прискорюючи крок, стугоніти в грудях важким молотом…

Бах!… Бах!… Бах!… Де та молодість?!…

Здоров’я?… Краса?…

Сидить жінка на вулиці, на старій, вицвілій від часу лаві, що змайстрував Іван, вдивляючись у перехожих, що порівнявшись з нею осипають її, співчутливо, добрими словами  привітань.

Сидить, не признаючись собі, що в душі виглядає дітей, хоча знає — не приїдуть…

Вони зайняті… – в них робота, школа, діти, уроки….

А вона — не працює…. В неї багато часу, як кажуть діти, ніби не відаючи того, як хочеться їй завжди бути поряд з ними, даруючи і наповнюючи всі їх дні і години теплом і любов’ю своєї душі…

А найбільше — щоб була їм потрібна, щоб  любили і розуміли…

Та ні з ким поділитися тими думами-сумнівами.

Ні до чого вони перехожим…

У них свої турботи, свої задачі, що потребують негайного вирішення.
А вона, стоячи навколішках, кожного ранку перед іконою святої Богородиці, за радість мріє віддати останній мідяк,… що там мідяк – своє життя заради блага дітей та онуків…

Шепетівка   Дошка оголошень   Місцева реклама

А сама?… — Господь управить, аби їм було добре….

Поділитися посиланням: