Лялька від свекрухи

1

Анюта кілька годин лежала із заплющеними очима і все ніяк не могла заснути. Вже вставала і ходила, випила таблетку снодійного, але сьогодні й вона не допомагала. Добре, що спальні кімнати дітей далі, а її межує з кухнею та ванною, отож, не заважатиме дітям відпочивати.

Перед очима її Іван, Ваня. Як його їй не вистачає!.. За місяць буде три роки, як його не стало. Важка хвороба забрала рідну людину. Хоча міг ще жити та жити. Інсульт один, згодом другий… а потім два важких роки життя, коли був, як мала дитина. Все поривався кудись піти, а коли зупиняла, дивився своїми голубими очима і стільки дитинного і безмірно-довірливого було в тому погляді!..

Вийшла надвір. Це була одна з тих світлих ночей, коли зорі наче хто жменями розкидав по темному покривалу неба. Таку ніч Бог дарує людям, щоб вони зрозуміли Його велич і усвідомили свою мізерність. Темне небо нагадувало про вічність духу, а людина відчувала себе маленькою і беззахисною.

«Ваню, де ти? — дивлячись в глибину неба, подумки звернулася до чоловіка. — Як там твоя добра душа? Чи спокійно тобі там?»

Анюта подумала про невідворотність смерті. Ваня прожив сімдесят один рік. Ось уже і їй наступного року буде сімдесят. Як швидко пройшло життя!..

Іван — її другий чоловік з яким прожили душа в душу 34 роки.

Євген, перший чоловік Анюти, — її перше кохання. Пригадує, як зустрічалися з Жеником ще в школі. Зразу ж після школи і заміж вискочила. Пам’ятає себе ще дівчиськом в білій сукні на весіллі щасливою і радісною.

Й дня прожити не могла без свого Женика. І він її любив. Після роботи поспішав додому. Спочатку молодята жили в нього, але його мати чогось не долюблювала Анютку. Напевно, рахувала, що для її синочка-одинака потрібна більш достойна дружина. Анютка була зграбна, невисока на зріст, чорнява, з великими чорними очима. А ще тиха і спокійна. Перші місяці жили мирно, але з часом мати Женика стала більш в’їдливою і не відмовляла собі в задоволенні покепкувати, навіть познущатися з невісточки. Оте цькування Анютка терпіла два роки, а потім мовчи зібрала речі та й повернулася додому до матері. Женик «подувся» та за тиждень сам прибіг до Анютки. Так і залишився аж на чотирнадцять років.

Катерина, матір Анюти, не дуже любила зятя (образа за доньку, яку з’їдала свекруха давила на серце), але ніколи й словом його не попрікнула, що не зумів захистити дружину від матері.

Жили так як усі — коли посваряться, коли помиряться. Причиною сварок була знову ж таки свекруха. Як тільки Женя піде до матері, так  і чекай проблем: як не одним, то другим буде незадоволений і таки сварку зчинить. Звісно, прийде від матері накручений, а розрядитися потрібно. Тут Анютка під руку попадеться…

І Катерина, і Анютка розуміли, що основна причина — відсутність дітей. Ось уже 16 років разом, а дітей Бог не дає. І в лікарів були, і по бабках ходили — здорові обоє, «порчі» немає, але і діточок теж.

Останні два роки Женик частенько приходив аж під ранок та ще й напідпитку. Анютка плакала в подушку, ранком вставала з опухлими очима і швиденько, не поївши, втікала на роботу. Женик теж втікав голодним без «тормозка». Раніше «тормозки» готувала Катерина, і все намагалася вкласти кращий шматочок для зятя, а останнім часом стала навмисне забувати.

Анюта розуміла, що потрібно розривати стосунки з чоловіком, бо уже їх як між чоловіком та жінкою немає, та все тягнула і не наважувалася. Нарешті, мати перша почала розмову про розірвання шлюбу. Поплакали обоє та прийняли важке рішення — розлучитися.

Того ж вечора, як Женик заявився опівночі додому добре напідпитку, все йому виказали вдвох – Анютка і Катерина. Ніколи не любили вони суперечок і ні з ким не сварилися, все вирішували тихо та мирно, але тут мирно не вийшло. Женик пішов серед ночі зі скандалом (бо таки добряче хильнув, а з п’яним мирно не поговориш) до матері та так там і залишився. Речі забрав через тиждень, коли Анютка була на роботі. Катерина віддала його пожитки мовчки. Женик ще хотів поскандалити, та не вийшло — теща на провокації не піддавалася.

Потім їх офіційно розвели. Через півроку Женик зійшовся з молодицею з сусіднього містечка, а ще через два роки вона народила йому дівчинку.

Анютка залишалася сама. Ні з ким не зустрічалася, хоча бажаючих зав’язати тимчасові «любовні» стосунки з молодою гарною жіночкою було хоч відбавляй. Образа на Женика, якого ще не зовсім розлюбила і гірку долю жінки, яка не може народити дитину, таки допікала. Зав’язувати нові стосунки з чоловіками, а ще й тимчасові, не мала ніякого бажання.

З часом біль притупився і Анюта спокійніше сприймала те, що живе сама без чоловіка. З мамою було добре і спокійно.

Одного разу, повернувшись з роботи, застала незнайому невисоку жінку років за п’ятдесят, яка у дворі впівголоса про щось розмовляла з матір’ю. Анютка привіталася і пішла в хату. Незнайомка незабаром теж пішла і мати зайшла до хати.

Анюта відразу зрозуміла, що мати хоче розпочати розмову, але не наважується. Підштовхнула її сама до розмови: «Ну давай, мамусю, розповідай: хто це був і що ця жінка хотіла».

Катерині довелося розповісти, що то приходила Манька, сестра Івана Очеретного, бригадира будівельників, які завершували будівництво магазину в центрі села. Запала йому в душу Анютка — бачив її кілька разів. А сестра й вирішила допомогти нерішучому братові познайомитися з жінкою, яка йому до сподоби. Бо уже майже до сорока років дожив, а ще не женився. І не жениться сам, бо такий спокійний і з жінками сором’язливий, що страх. Жінка розповіла, що вони обоє виросли сиротами (батько і мати рано повмирали). Іван все вміє робити не згірш жінки: і попере, і попрасує, і їсти зварить, і в городі справиться, і худобу попорає, навіть сам корову видоїть.

Катерина додала, що вони з бідної родина і проживають у сусідньому селі. Іван щодня повз їхню хату на роботу їде.

Анютка спочатку посміялася з того сватання, а потім розсердилася на матір і, грюкнувши дверима, пішла спати.

Та пасія пройшла і сон не йшов до збудженої молодої жінки. Цікаво було глянути на того Івана, а може він нічого? Пригадала, як раз чи два проїздив велосипедом круглолиций молодий чоловік і все дивився у їхній двір. Може це він? Здається симпатичний. Аж зашарілася…

Та раптом аж під серцем запекло… Про що вона мріє? Сльози гіркоти і болю здавили груди, запекло в очах. Сльози побігли по обличчю. Але ж вона не може народити… Виплакалася серед ночі в подушку і десь далеко за північ забилася тривожним сном.

На другий день Катерина спробувала розпочати розмову з донькою про вчорашній візит сестри жениха, але Анюта різко відповіла і як відрізала. Більше цю болючу тему не піднімали.

На вихідні зненацька приїхала сестра Галина з синами — Петро був зайнятий будівництвом господарської будівлі. Ото попався чоловік сестричці — беручкий до роботи, ненаситний, все йому всього мало. Жила Галинка в достатку, але як на пороховій бочці. Добре, що спокійна вдачею. Тільки вона могла терпіти вибрики свого несамовитого Петра.

Побула сестричка два дні і поїхала. Анютка підозрює, що то мати тихцем зателефонувала старшій сестрі і запросила поговорити. Мала Галинка розмову з сестричкою: і так, і сяк її вмовляла не відштовхувати Очеретного, а таки спробувати ще раз заміж вийти. Всякого у житті буває: а раптом усе буде добре? «Яке добре, — злилася Анютка. — Йому теж дитину захочеться мати. А я народити не зможу». Розплакалася голосно і гірко. За нею Галина, а потім і Катерина. Отак втрьох посиділи, посумували та й полягали спати. Бо яку тут раду можна дати, коли все впирається в дитиночку? А який чоловік захоче мати жінку безплідну?


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: