Підкидьок

Василь сидів навпроти ліжечка, в якому Оленька тільки-но заснула, — і не міг надивитись, намилуватись, натішитись. Серце затопила гаряча хвиля такого всепоглинаючого щастя, такої вдячності життю, яке до появи в ньому дівчинки, він вважав нікчемним, порожнім і безплідним. А тепер, з появою цього дива, його «пташенятка», його «сонечка» з рудим волоссям і личком, щедро всіяним ластовинням, в ньому з’явилися сенс і радість, на які він ніколи і не сподівався.

Ким він був? Колишній в’язень, що більше ніж півжиття провів за колючим дротом.

За що тільки не сидів, починаючи з сімнадцяти років, коли поїхав у місто поступати: за крадіжки, за хуліганство, за вбивство з необережності.

В перервах між термінами ув’язнення крутився в кримінальному середовищі, варився в блатній романтиці, жив «вільним» життям, в якому було багато алкоголю, бійок, розбірок, доступних жінок.

Окрема сторінка життя — дружина, яка зразу ж після того, як знову «загримів» за грати, виписала його з квартири, продала її і зникла в невідомому напрямку разом з новим коханцем. Він простив її і навіть не озлобився на весь жіночий рід. Бог з нею, хай собі живе як знає. А він не суддя. Жалкував тільки, що залишився без даху над головою. Але ні розшукувати дружину, ні висувати їй якихось претензій не став.

Після останньої «відсидки» твердо вирішив зав’язати з кримінальним минулим. Озирався назад, згадуючи прожиті роки. А чогось світлого, гарного, важливого знайти так і не спромігся. Цього просто не було в його житті. Для чого жив, навіщо топтав цю землю стільки років? Помре — і навіть сліду не залишиться. Таке страшне відчуття, що жив — ніби й не жив. Як важко його усвідомити, але набагато важче — залишитись з ним.

Але витягла з пекельних обіймів безцільності і недолугості існування мама, найрідніша людина, яка ніколи не відверталася і не відмовлялася від нього. Коли вона зателефонувала і попросила приїхати хоч ненадовго, щоб попрощатись, бо в неї виявили рак, відразу зібрався в дорогу. Думав, що ненадовго, але залишився й дотепер. Скоро вже більше як шість років буде. Але про від’їзд він не думає взагалі.

Після його прибуття мама прожила ще рік. Він доглядав і за нею, вже зовсім безпорадною, і за «хазяйством» — коровою, курами і кролями. Мама спочатку все переживала, що він продасть її дорогу Майку, Але він поклявся, що доглядатиме за нею стільки, скільки буде жити. І буде, що б там не було.

З маминою смертю щось обірвалося в ньому, ніби дух випустили. Порожнеча, абсолютна страшна порожнеча. Він знову втратив сенс подальшого життя. І от цей сенс, нарешті, з’явився з появою Оленьки.

Він до найменших подробиць пам’ятає той тихий вечір, коли «непутяща», на думку села, сусідка, двадцятирічна Оксанка принесла до нього свою шестимісячну доньку. Вона й до цього не раз залишала дівчинку з дядьком Василем, який був найближчим сусідом, до того ж непитущим і безвідмовним.

Жила Оксана з батьком, який майже не просихав від оковитої, та й сама полюбляла «весело провести час» з подругами та бойфрендами, які надовго не затримувались. Василь ніколи не дорікав їй, як інші, не давав «добрих порад», не навчав життю з виглядом великого знавця. Завжди казав, що саме життя навчить розуму. А от він вчити інших не має ні- якого морального права, оскільки своє власне занапастив.

Оксана підсвідомо відчувала в ньому співчуття, якого ні від кого зроду не бачила. То й приходила іноді просто поговорити, розказати про свою тяжку долю напівсироти, нікому в цьому світі не потрібної. Василь єдине повторював їй, що саме вона дуже потрібна своїй донечці, щоб та при живій мамі не стала б такою ж сиротою.

Оксана, схоже, просто не розуміла, про що йдеться.

Отож, все частіше залишала дитину, що заважала жити так, як хочеться, з Василем. Знала, що він і нагодує, і догляне, і ніколи не образить. А Василь і не думав відмовлятись. Для нього це були такі невимовно прекрасні відчуття власної причетності до чогось надзвичайно важливого, власної гідності, «потрібності», що він навіть сам пропонував Оксані свою допомогу. Від чого вона, звісно, не відмовлялася.

А Василь, доглядаючи за Оленькою, став почувати себе людиною. Розправилися плечі, в очах з’явився молодий блиск. Здавалося, йому, ніби все життя йшов довжелезним темним тунелем, аж ось невідомо звідки з’явилось яскраве світло і почало цю темряву розганяти.

Ось і того вечора Оксана прийшла з дитиною в колясці і кількома пакунками, в яких були речі Оленьки. На здивований погляд Василя заявила, що їде за кордон, бо, мовляв, треба гроші заробляти. Тож, якщо він хоче, може забрати поки що маля собі. А вона і гроші йому надсилатиме по можливості. І взагалі, вона вже все село сповістила про своє рішення — і голові, і дільничому, всім. А Василь навіть не намагався приховати радості. Схопив те любе дитинча обома руками і побіг до хати.

І дільничий, і село, які впродовж всього часу, що Василь там жив з підозрою приглядалися і прислухалися до колишнього «зека», на цей раз до Оксаниного чергового вибору поставилися досить спокійно. Було схоже, що вибір няньки їх навіть задовольнив.

А Василь тільки тепер, коли вже більша частина життя позаду, коли геть посивіло волосся, відчув смак життя, справжнього прекрасного життя, якого не звідав до цього часу. Ось воно — його руденьке маленьке щастя. Як підросло, він і не помітив. І от вже час до школи.

Василь притулився губами до чола дівчинки, вимкнув світло і навшпиньки, щоб не розбудити, вийшов з кімнати.

Останній серпневий вечір огорнув терпким ароматом різнотрав’я, ніжно приголубив теплом, ніби запрошуючи відпочити в його лагідних обіймах. Як гарно! Як добре! Як хочеться жити і дихати на повні груди. Він не втомлювався дивуватись своїм новим відчуттям, тому що колись навіть не здогадувався, наскільки чудовим можна жити.

Пройшов подвір’ям і примостився на низенькій лавочці біля хвіртки. Витяг цигарку з кишені, та не знайшов сірників. Так і сидів з цигаркою в руці, не помічаючи її. Задивився на темно-синє небо, де неквапом плив молодий місяць, де далекі зірки сяяли, як маленькі сонечка, і розбризкували це сяйво навкруги. Охопило повне відчуття, що він, Василь, зараз поряд з ними у галактичній безодні.

— Щось ти, Василю, так замріявся, що й людей не помічаєш, — несподівано почув голос дільничого.

Неочікувана поява дільничого Степана не здивувала Василя. Він звик до його несподіваних відвідин і навіть жартома називав його «привидом розплати». Між ними склалися хоч не товариські, але досить приязні стосунки. Вряди-годи дільничий заходив «на вогник», і тоді вони вели розмови «за життя» або грали в шахи, де Василь незмінно вигравав.

Їх, як не дивно, поєднувало багато спільних рис. Обидва були врівноваженими, спокійними і неговіркими. Можливо, тому швидко знайшли спільну мову і почувалися ком фортно в товаристві один одного.

— Треба ж колись і помріяти, — відгукнувся Василь, вказуючи рукою на лавочку.

— А дитина вже спить? — дільничий сів поряд, теж витяг цигарку, запалив сам і підніс сірника Василеві.

— Дякую, — той з задоволенням зробив глибоку затяжку. — Оленька вже спить. Завтра їй до школи. Вона радіє, а я не дуже. Бо школа — це закінчення дитинства.

— Можливо, й так, — подумавши, легко погодився дільничий. — А що там від Оксани чути? Хоч дзвонить?

— Дзвонить інколи. Запитує, як Оля, чи все в нас гаразд.

— А гроші висилає? — все допитувався дільничий.

— А навіщо мені її гроші. Нам з Оленькою вистачає власних, — набурмосився спочатку Василь, а згодом додав спокійніше: — Хай там Оксана своє життя влаштовує. Вона — молода, гарна. Можливо, скоро заміж вийде, знайшла собі вже якогось грека. А там, може, й діточок народить. І будуть тоді у Оленьки братики чи сестрички. — Він замріяно подивився на зоряне небо, не в змозі приховати радість від подібних перспектив.

— Ти так кажеш, ніби вже чекаєш її приїзду.

— Ні, не чекаю. Але все може бути. В житті, як на довгій ниві.

— А якщо дійсно приїде, що будеш робити, коли вона дочку захоче забрати?

— Якщо захоче забрати Оленьку, — слова Василеві давались важко. Він ніби вичавлював їх з себе. — Віддам, звичайно. Вона ж — її мати. Але моє життя закінчиться, — сказав майже пошепки сам собі.

— Та я не думаю, що вона доньку забере, — поспішив залагодити провину за настирливість дільничий. — Якщо до цього часу не забрала, то навряд чи забере взагалі. Так що живи спокійно.

— Спасибі, — раптом вихопилось у Василя.

— За що? — пролунало здивоване.

— За те, що не заважаєш, — чесно відповів. — За те, що з розумінням ставишся.

— А в школу вже все зібрали? Вистачило грошей? — дільничий тактовно перевів розмову в інше русло.

— Вистачило, — коротко відповів. — Мені ще до снаги забезпечити Оленьку необхідним.

— А в місто тебе не тягне? Не набридло ще село з городами та коровами?

— О ні! — прозвучало впевнено. — Нічого я не забув в тому місті. А тут все — моє, рідне. батьківщина! — додав з наголосом на першому складі. — Шкода тільки, що пізно це зрозумів. — Василь неквапом кинув під ноги недопалок і загасив його підошвою черевика. — Може, знаєш? Був такий римський імператор Діоклетіан. Він за власним бажанням відмовився від влади, передав її іншим, а сам поїхав господарювати в маєток. Між іншим, вперше і востаннє в історії людства. То коли його запитували, чи не шкодує за вчиненим, він завжди відповідав, якби бачили, яку капусту він виростив, то не задавали б таких дурних запитань. Так от, я його дуже добре розумію, дуже добре. Хоч і не зовсім доречне порівняння.

— Та ти не ображайся. Я не від нічого робити цікавлюся, — примирливо сказав дільничий. — Сам знаєш, робота така.

— Розумію, — відповів Василь.

Посиділи ще трохи мовчки. Першим підвівся дільничий:

— Ну, пора мені. А то вже вдома зачекались. Ти звертайся, коли що. Бувай.

— Бувай, — Василь теж встав і так само неквапливо пішов у двір.

Вже на ганку зупинився, посміхнувся місяцеві і подумки звернувся до нього: «Ти ж знаєш, що все у нас буде добре. Правда?» Здалося, що місяць підморгнув у відповідь, погоджуючись.

Зайшовши до хати, заглянув до дитячої кімнати. Як там Оленька? Чи не проснулася? Його рудоволосе щастя спало, розкинувши рученята і тихо посапуючи. «За що мені таке щастя, Боже? Чи я заслужив?» — подумав, відчуваючи, як знову затоплює знайоме відчуття любові до всього світу. Бо стільки в ньому було тієї любові, що міг би всіх нею зігріти.

Біля вікна ще раз подивився на рогалик місяця. А той знову підморгнув. Чи йому так видалося. Який же він вдячний всім: місяцю, зіркам, Богові, цілому світу за те, що він живе, може дихати, ходити, любити, за те, що в нього є Оленька, за те, що він такий ЩА-СЛИ-ВИЙ!


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: