Свідоцтво про розлучення

Оксана невідривно дивилася у вікно електропотяга, але нічого за ним не помічала: ні полів, що уже заколосилися, ні річечок, які блакитними смугами пронизували зелені луги, ні привокзальних площ, де починався справжній гармидер з прибуттям чергового потяга. Своїми думками та спогадами вона перебувала далеко.

Зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася досить кумедно, виходячи з супермаркету. Саме на вході відірвалися ручки її пакету, він вислизнув з рук і на підлогу викотилися пакунки з цукерками, яблуками, бананами та іншими смаколиками, якими збиралася порадувати себе після роботи. До неї, знервованої і розгубленої, підійшов симпатичний молодий чоловік і запропонував свою допомогу. Оскільки відповіді не дочекався, то сам почав усе складати в новий пакет.

З магазину виходили вже разом. Виявилося, що їм навіть по дорозі, і Дмитро (так звали хлопця) весь час розповідав про свою роботу і про своє захоплення дайвінгом. Два рази на рік він з друзями обов’язково їздив на Чорне або Азовське моря, щоб не «втрачати форму», як він висловився. Хлопець виявився настільки цікавим співрозмовником, з таким захопленням оповідав про свої пригоди і враження, що Оксана слухала, затамувавши подих. А коли підійшли до її будинку, то їй не вистачило сили сказати йому «До побачення».

Ніби відчуваючи її стан, Дмитро запропонував ще трохи прогулятися. Вона з полегшенням погодилася. Погуляли ще трохи, потім ще трохи, ще… І так гуляли, доки не почало світати.

Так розпочалося їхнє знайомство, а вже через два місяці молодята одружилися. Жити вирішили у квартирі Оксани, бо Дмитро проживав разом з мамою, а Оксана мешкала одна, тому що батько давно помер, а мати жила окремо від доньки з новим чоловіком.

Якийсь місяць після весілля жили ще ніби добре, мирно. Здавалося, що так буде завжди. Дмитро був турботливим, навіть ніжним чоловіком, дуже врівноваженим, делікатним, та й заробляв дуже непогано. Але щось коїлося з самою Оксаною. Геть усе її дратувало, і не просто дратувало — вона втрачала самовладання. Іноді не могла навіть згадати, через що здійняла черговий скандал. Він міг виникнути навіть через дрібницю: розсипані крихти хліба на столі, не до кінця закритий тюбик зубної пасти або недбало витерті черевики, що залишили бодай один слід.

Ніщо не проходило повз її увагу. Вона все помічала, ніби тільки й чекала, де чоловік дасть маху. А тоді вже «відривалася» на повну: і кричала несамовито про «загублену» молодість, про невдалий шлюб з якимось «незрозуміло чим», і ображала Дмитра, як уміла (а уміла, до речі, майстерно), і посуд, входячи в раж, била. А розпаливши себе до майже божевільного стану, вона ще більше скаженіла від його мовчання.

Дмитро намагався розмовляти з дружиною, хотів допитатися, що їй так не подобається, що непокоїть, погоджувався йти на будь-які поступки. Але все було марно. Їй просто не цікавило домовлятися, їй подобалися ті скандали.

Чоловік терпів довго, але одного дня зібрав свої речі, які жінка викинула з балкону, і пішов геть як був, у чому прийшов з роботи. Як виявилось, пішов назавжди.

Спочатку Оксана думала, що він повернеться, бо звикла, що він усе пробачав. Та з часом упевненість стала танути, а потім зникли і найменші надії. Їй було дуже незатишно і навіть страшно залишатись у порожній квартирі. Але найгірше те, що порожнеча була в ній самій. З цією порожнечею неможливо стало боротися, її потрібно заповнювати. І вона заповнювала її «чимось».

Чоловіки змінювались у її житті як рукавички. Вона знайомилась і знайомилась, у кожному бачила «заміну» Дмитрові. Та в жодному не знаходила його якостей. Знову виникали скандали, билася посуду, текли сльози, і чергова «заміна» зникала з її життя так само швидко, як і з’являлася там. Усі виявлялися не такі — не такі ніжні, не такі турботливі, не такі розумні, як її колишній чоловік. І взагалі, все не так, і нічого не могла з цим вдіяти.

Минуло десять років. Ось нарешті ніби і непоганий трапився — і гарний, і розумний , і з вдачею спокійною. Щоправда, до горілки не байдужий. Але то вже дрібниці. Може, з часом і перестане. Та й взагалі, їй не на часі чекати та перебирати. Навряд, чи вдасться знайти кращого. А давно пора і сім’ю мати, хоч якусь. Вирішила, що піде таки заміж вдруге.

Проте з’ясувалося, що потрібне свідоцтво про розірвання шлюбу. Вдома його не знайшла, й Оксана згадала, що воно після розлучення з Дмитром залишилося у нього. І де ж тепер його шукати? Добре, що жива ще його мати, Марія Петрівна. І Оксана того ж вечора навідалась до неї.

Йшла туди з зовсім незрозумілими почуттями збентеження і надії. А може… Що саме може , вона й не зуміла б ясно сформулювати. Та привітна Марія Петрівна зразу вилила на неї відро холодної води, коли сповістила, що Дмитро не тільки одружився, а навіть має дітей.

Мати зателефонувала синові й упевнилась, що свідоцтво у Дмитра дійсно є, і що він може надіслати його хоч завтра. Та Оксана відмовилась від такої пропозиції, бо, мовляв, пошті не дуже довіряє, і поїде за ним сама.

Взяла у матері Дмитра його нову адресу і вже зранку купила на вокзалі квиток. На душі стало тривожно, неспокійно, і скребли, майбуть, там не кішки, а величезні тигри.

Надія то згасала, то знову з’являлася.

Їхала з острахом і в той же час з новим сподіванням. Можливо, не все в його житті так добре. У неї ж не склалося… Тож, може, і є у неї бодай мізерний шанс повернути його.

Жив він недалеко. Через три години вже зійшла у місті, де тепер жив Дмитро, а ще через півгодини підходила до його квартири. Біля самих дверей почула голоси і веселий дитячий сміх. Так не сміються у нещасливих сім’ях.

Світ знову потьмянів. Вона почала розуміти, що вороття немає. Але великим зусиллям волі змусила себе трохи заспокоїтись і подзвонила у двері.

Відчинив Дмитро. Боже, яким же він став! Коли вони розлучилися, він був ще молодим хлопцем. А тепер перед нею стояв справжній чоловік — вродливий, мужній, сильний.

— Привіт. Я… за… свідоцтвом… — Оксана ледве вимовляла слова.

Дмитро відчув її збентеження, доброзичливо посміхнувся і запросив до квартири. Заходила, не відчуваючи ніг, та все ж з цікавістю озирнулася навкруги.. У квартирі все гарно і затишно, а ще дуже чисто. Це те, чим Оксана ніколи не вирізнялася.

З кухні вийшла молода і дуже гарна жінка.

— Знайомся. Це — Світлана, моя дружина, — Дмитро повернувся до Оксани. — А це Оксана, я тобі про неї розповідав, — він лагідно посміхнувся дружині.

— Проходьте, будь ласка, ми якраз снідаємо, — Світлана взяла її під руку і провела до кухні. За столом біля вікна сиділо двоє хлопчиків, дуже схожих на батька. Вони з цікавістю подивились на гостю і чомусь почали знову сміятися.

— Можливо, ви вже вгамуєтесь і нарешті згадаєте, що треба сказати, — мама намагалася бути суворою, але доброта, що світилась в очах, заважала в це повірити.

— Добрий ранок! Добрий ранок! — вигукнули діти майже одночасно, але сміятись не полишили.

— Не звертайте уваги. Це вони смішинку проковтнули. Ось нарешті вирішили відвести їх до розважального центру, то вони з самісінького ранку в очікуванні.

Світлана посадила гостю за стіл і поставила перед нею тарілку з шинкою та омлетом і чашку духмяної кави. Та Оксані кусок не ліз в горло. Не могла вона тут знаходитись і бачити своє зруйноване щастя, яке дісталось іншій. Адже все це могло належати їй. Могло, але вже не буде… ніколи… Хотілося кудись втекти звідси, а потім вголос розревітись.

А тут ще, коли жінки на кілька хвилин залишились наодинці, Світлана зовсім її приголомшила:

— А знаєте, Оксано, я вам дуже вдячна. Я вдячна за те, що ви розлучилися з Дмитром.

Інакше ніколи не стала б такою щасливою.

В Оксани все поплило перед очима, ніби хтось чимось дуже важким вдарив по голові. Вона погано пам’ятала, як вони виходили, як її проводжали до автобусної зупинки, як купувала квиток і сідала у потяг.

Прийшла до тями, коли потяг наближався до її міста. В душі не було порожнечі, залишилися біль і образа на саму себе.

Зрозуміла, що Сергій — зовсім не та людина, з ким варто створювати сім’ю. Не піде вона за нього заміж. Краще вже залишатися одній. А може, колись їй знову посміхнеться доля і вона ще зустріне такого як Дмитро. Тоді вона й слова докору ніколи не скаже. Та й взагалі, пилинки здувала б з нього. Та от чи дочекається…

Згадався відомий вислів, що люди найбільше цінують те, що назавжди втратили і що повернути не в змозі. Як гірко, що це стосується саме її. Нестримні сльози покотилися по щоках, падаючи на сумочку, де лежало свідоцтво про розлучення.


Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації



Вам також може бути цікаво:



Читайте у цій рубриці: