«Ріо-Ріта», або Старий шлягер

1

Темрява дошкуляла ще більше, ніж холодний, дуже пронизливий вітер.

Ріта обережно йшла невеличкою, зовсім порожньою вуличкою, і час від часу озиралась навкруги. Ніде ні душі, але лячно, бо зовсім стемніло. Вона й не помітила за розмовами з подругою, коли смерклось за вікном. Підхопилась і, швиденько зібравшись, пішла. Навіть не стала чекати Аліну, яка хотіла провести. Чекати – це втрачати час. А його і так не було.

Дівчина подзвонила мамі, щоб заспокоїти. Тому призупинилась біля одного з небагатьох ліхтарів, що горіли, і стала нервово набирати номер.

– Мамусю, я тут у Аліни затрималась. Але вже йду. Скоро буду вдома. – Почувши стривожений мамин голос, бадьоро додала: – Нема чого турбуватись. Я ж не маленька. Добре, біжу… до зустрічі.

Ріта відімкнула телефон і ще раз уважно роздивилася, де знаходиться. Десь тут, на розі повинна бути автобусна зупинка. Щось вона погано в цій темряві орієнтується. Треба, напевне, ввімкнути ліхтарик в телефоні. Хоч трохи краще…

Несподівано тишу розірвав нервовий жіночий крик. І прямо з темряви перед Рітою виринула якась дівоча постать зі скуйовдженим волоссям і скляними від жаху очима. Обидві майже одночасно відсахнулись одна від одної. Дівчина, притискаючи до себе сумочку,. побігла далі, а Ріта автоматично зробила декілька кроків вперед.

Ось і зупинка. Біля неї трохи видніше, але краще в той момент нічого не бачити. Очі вихопили спочатку фігури двох переляканих і нервових  хлопців . Один з них  з невеличкого чорного пістолета тремтячими руками цілився  в третього, але той і не думав тікати.

–  Я тебе попереджав, сволото, щоб не ліз. Сам напросився! – вигукнув той, що з пістолетом.

Глухо пролунав постріл. Третій схопився рукою за обличчя., а двоє переляканих дременули так, що їх і на машині не наздогнали б.

–  Що з вами? – вражена Ріта підбігла до пораненого хлопця і, взявши за руку, довела до лавочки на зупинці.

Той нічого не бачив, обличчя заливала кров.

– Ви посидьте, зараз швидку викличу… — Її голос зривався, а зуби цокотіли.

– Подзвоніть також у поліцію, — несподівано зовсім спокійним голосом сказав хлопець. — Тут була спроба пограбування. Покличте ту дівчину, постраждалу…

– Та постраждала вже давно накивала п’ятами, – Ріта здогадалась, що мова про дівчину, яка ледь не наскочила на неї в темряві. – Але поліція потрібна, ви — поранені.

– Та то дрібниці, пройде, – сказав хлопець, і Ріта побачила посмішку на залитому кров’ю обличчі. – Мене, до речі, Даном звуть. А вас?

– А мене звуть Рітою, якщо так цікаво, — викликаючи швидку, заявила вона. – Але мені здається, що ви занадто оптимістичні.

– О, Ріо-Ріто! Невже правда? Це ж улюблене ім’я моїх предків. Може, чули, колишню пісню? – Хлопець невідомо чому зрадів і став насвистувати якусь зовсім невідому мелодію.

Викликавши, нарешті, ще й поліцію, ошелешена Ріта сіла поряд і простягла цьому веселуну носову хустинку.

– Прикладіть краще до рани. Дуже болить?

– Та ні, боліти перестало. Погано тільки, що нічого не бачу. Не можу розгледіти незнайомку з чарівним ім’ям. яка мене так самовіддано рятує, – хлопець все сміявся, але хустинку взяв і приклав до лівого ока.

– Боже, це ж око! Вони вам влучили в око! – злякано вигукнула Ріта.

– Напевне, — знизав плечима Дан, — але не треба так галасувати. Я думаю, все буде добре.

Швидка і поліцейський наряд під’їхали майже одночасно. Хлопцю допомогли сісти в машину.

— Прощавайте, Ріо-Ріто, я вам вдячний за врятоване життя! – крикнув він із салону.

Коли « Швидка»  від’їхала, до Ріти підійшов один з поліцейських і запитав, чи не бачила вона, що саме тут сталось. Розповіла все, чому стала свідком. Поліцейські на місці записали її покази, викликали на завтра у відділок і поїхали до потерпілого в лікарню.

Вся в роздумах і на емоціях Ріта й незчулася, як дійшла додому. Мама точно була б не в захваті від її подорожньої пригоди, тому вирішила нічого не розповідати, щоб не чути чергової порції нотацій і настанов. Навіть вечеряти не стала. Яка вечеря?

Заснути довго не могла, як не намагалася. З голови не йшли звук пострілу і закривавлене обличчя Дана. Як він там, бідолашний? Такий кумедний, і сміється завжди. А вона все, що встигла взнати, що він заступився за дівчину-втікачку, яку хотіли пограбувати ті двоє переляканих, от і спіймав кулю. Сказав, що травматичну, щоправда. А раптом помилився? Може, й справжня.

Тривожний сон прийшов лише під ранок. І заснула вона вже з твердим наміром відвідати постраждалого хлопця в лікарні.

Сказано – зроблено. Зранку пішла у відділок, де її навіть не повертається язик сказа – ти « допитував» молодий і дуже чемний слідчий. Від нього й довідалась, в якій саме лікар- ні знаходиться Дан. А ще випросила в нього довідку для інституту. Блиск! Тепер можна зі спокійною душею прогуляти ті пари, які ще могла б  відвідати. Треба цей час витратити корисніше.

Ріта в гарному настрої забігла до супермаркету, купила печива, апельсинів і поїхала до лікарні. Там довідалась, що прізвище травмованого хлопця, що вчора до них потрапив, Смішко, і що знаходиться він у травматологічному відділенні. Зазначила, що саме таке прізвище йому дуже підходить. Накинула на себе білий халат, що прихопила ще з дому, і впевнено зайшла до відділення.

Хотіла запитати у медсестри, в якій саме палаті лежить Данило. Але не встигла ступити й двох кроків, як з дверей якоїсь палати вийшов гарний білявий хлопець з пов’язкою на лівому оці і пішов їй назустріч, розмовляючи з кимось по телефону.

«Він, — майнула думка. – Білявий, і зріст підходящий…» Ріта не розгледіла вчора добре його обличчя, але чомусь була абсолютно впевнена, що це він. Хлопець тим часом пройшов повз неї і попрямував далі, не перестаючи щось комусь доводити по телефону.

– Дан? – гукнула невпевнено йому в спину.

Хлопець швидко повернувся, уважно подивився єдиним сірим оком і широко посміхнувся:

– Ріо- Ріто? Невже це ви? – і зразу в телефон сказав: — Все, мені ніколи, пізніше домовимось, — і знову до неї: І це мені не сниться?

– Не сниться, як бачите, — чомусь образилась Ріта.

Як це він її впізнав, цікаво, Він же тоді нічого не бачив.

– Я впізнав вас по голосу, — розсміявся хлопець, немов читаючи її думки. – У вас дуже гарний тембр. Невже вам ніхто цього ще не говорив? – додав, побачивши її здивування.

– Ні, не говорили, —  відповіла Ріта, але настрій миттєво поліпшився.

– Знаєте, – Дан легенько взяв її за руку, – а давайте  підемо погуляємо на вулицю.

– А як взагалі з оком, що кажуть лікарі?


Поділитися посиланням



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації



Вам також може бути цікаво:



Читайте у цій рубриці: