Валерій Корчевський пригадав вихід із Дебальцевого

18 лютого 2015 року понад 2,6 тисяч українських військовослужбовців остаточно залишили позиції на Дебальцівському плацдармі і відійшли на нові рубежі оборони на північний захід від міста. І хоча деякі групи виходили ще кілька днів, саме ця дата вважається завершенням боїв за Дебальцеве.

За офіційними даними, безпосередньо під час виходу загинули 19 військових, ще 13 зникли безвісти, а 17 потрапили у полон.

Через два роки після тих подій 49-річний шепетівчанин Валерій Корчевський, який разом з іншими проривався з оточення, пригадав ті події.

— В зону АТО пішов добровольцем, бо мав військову спеціальність техніка-механіка. Згодом з’ясувалося, що танкісти не потрібні, але не вистачає солдат. Таким чином я потрапив у протитанкові війська. Ще й жартували, мовляв, танкіст у минулому, тому знаю, як з ними воювати.

Валерій Павлович  став водієм «Уралу». Він отримав позивний «Валерій-Урал».

128-ий Ужгородський горнопіхотний протитанковий батальйон, в якому служив Валерій Павлович, дислокувався у Дебальцеве.

— Місто обстрілювали регулярно, особливо після Мінських угод. Ми ще жартували, щоб швидше закінчилося перемир’я. Бо до нього не так щільно обстрілювали наші позиції. Місто, маючи залізничну розв’язку, стало стратегічно важливим для сепаратистів. Його можна було втримати, маючи справну військову техніку. Її ремрота налагодили, як мовиться, під обстрілами.

Вже з 15 лютого сепаратисти перекрили дорогу, щоб припинити постачання  боєприпасів для українських військових.

— Наша машина не змогла виїхати з міста, у перестрілці поранили офіцера. Хлопці й розповіли, що дорогу перекрили.

Валерій Корчевський пригадав, що місцеві мешканці вороже налаштовані проти українських військових, вважали їх загарбниками. Хоча вони ділилися з цивільними останніми продуктами.

— Ми трималися скільки могли. Допоки працювала наша артилерія, ще реально було втримати займані позиції. За кілька днів ворог вже добре пристрілявся, знаючи наше розташування, били прицільно. Їм вдалося знищити наші склади з боєприпасами. У ті дні загинуло шість чоловік, бо не завжди сиділи в бліндажах. Потрібно стежити, щоб під прикриттям не підійшла піхота.

Найбільшою помилкою атовець вважає, що вчасно не розширили коридор під Дебальцево.

— Ми опинились у «рукаві», його перекрили і ми потрапили в оточення. Вже розуміли, що далі залишатися немає сенсу. Сепаратисти постали вимогу: дозволять вийти, даючи «зелений» коридор, але без зброї та техніки. Ми знали, що нас беззбройних легко можуть розстріляти з автоматів. Командир нам пояснив ситуацію і ми прийняли рішення: не залишати зброю, як вже складеться доля.

Техніка на той час була на вагу золота. Військові їхали на танках та інших бойових машинах. Валерій Корчевський своїм «Уралом» вивіз до 40 чоловік. Хоча неодноразово колону обстрілювали, його автомобіль та люди вціліли.

— Ми вижили, бо за нас багато хто молився. Бачиш поряд розрив, думаєш: «Це вже все». На щастя, всі хлопці, що виїхали зі мною, залишилися живими. Наш відхід залишилися прикривати семеро чоловік, двоє з них загинуло. Їм довелося вибиратися пішки п’ять діб.

Найскладніше в зоні АТО визначити: хто — свій, а хто — ворог.

— Сепаратисти легко можуть замаскувати свій транспорт під український, намалювавши наш прапор. Як відрізнити?

На думку атовця війну можуть зупинити політики. Хоча сьогодні там в обігу великі неоподатковані кошти.


Поділитися посиланням


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Теґи публікації


Читайте також у цій рубриці: